Шаталович І.В., Байрак Л.Ю. Історична еволюція релігії

Работа добавлена: 2018-09-28






МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА МЕТАЛУРГІЙНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

І.В. ШАТАЛОВИЧ, Л.Ю. БАЙРАК

ІСТОРИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ РЕЛІГІЇ

Затверджено на засіданні Вченої ради академії

як навчальний посібник. Протокол № 1 від29.01.2013

Дніпропетровськ НМетАУ 2013

УДК 291.13:296:294.5

Шаталович І.В., Байрак Л.Ю.  Історична еволюція релігії : Навч.  посібник. – Дніпропетровськ : НМетАУ, 2013. – 60 с.

Посібник є програмною частиною дисципліни «Релігієзнавство».

Розглядаються основні розділи, головні етапи розвитку релігієзнавства як науки. З наукових позицій висвітлюється сутність і основні функції релігії,  історія виникнення, характерні риси первісних форм вірувань та національних релігій.

Призначенийдля студентів усіх напрямів.

                    Бібліогр.: 12 найм.

          Друкується за авторською редакцією.

Відповідальний за випуск  І.О. Аврахов, канд. філос. наук, доц.

Рецензенти:         В.І. Пронякін, д-р  філос. наук, проф. (ДНУ)

                             А.Г. Чичков, канд. філос. наук, доц. (ДВНЗ «УДХТУ»)

© Національна металургійна академія

   України

© Шаталович І.В., Байрак Л.Ю., 2013

ВСТУП

Релігієзнавство — це одна з провідних галузей сучасної освіти і науки. Викладання і засвоєння релігієзнавства є важливим внеском у гуманітаризацію освіти. Воно сприяє оволодінню досягненнями світової та вітчизняної культури, допомагає людині самовизначитись у світоглядних питаннях, формує духовні інтереси, ціннісну орієнтацію.

Релігієзнавство є важливою складовою системи гуманітарної освіти у вищій школі. Це зумовлено тією роллю, яку відіграє релігія в житті сучасного суспільства та окремої людини, впливом релігії на політику, культуру тощо. Інтерес до закономірностей розвитку релігії, її історії, до проблем, пов’язаних з взаємовідносинами церкви і держави, міжконфесійними стосунками постійно зростає. Неможливо сьогодні уявити людину з вищою освітою, котра не володіє хоча б мінімумом знань з релігієзнавчої проблематики.

Вивчення релігієзнавства в українській вищій школі – важливий чинник підвищення рівня духовної культури людини, оскільки знайомить з релігією та вільнодумством як соціально-культурними феноменами суспільства. Знання історії світоглядних культур відчиняє двері до правильного розуміння й осмислення величезної глибини цивілізаційного надбання людства, до свідомого і плідного її засвоєння. Правильно сформовані світоглядні орієнтації, уявлення про духовні цінності допомагають людям чіткіше визначити свою програму життя, а народам – зайняти належне місце в цивілізованому світі. В період становлення державності України, духовних засад українського народу як ніколи важливо оволодіти багатством загальнолюдських цінностей, відродити втрачені здобутки національної духовної культури, сформувати нову систему смислових орієнтацій та ідеалів.

Пропонований навчальний посібник з релігієзнавства має на меті допомогти студентам у вивченні даної дисципліни.

1. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК НАУКА. РЕЛІГІЯ ЯК СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНЕ ЯВИЩЕ. ПЕРВІСНІ РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ

1.1. Релігієзнавство як наука

Релігія завжди відігравала дуже велику роль як в житті окремих людей, так і суспільства в цілому. Зараз у світі налічується більше 3-х тисяч релігій: світових, національних, родоплемінних – всі вони мають суттєвий вплив на розвиток суспільства. Дослідженням феномену релігії займається релігієзнавство.

Релігієзнавство – це галузь наукових знань, спрямована на осягнення сутності, закономірностей і функціонування релігії в соціокультурному розвитку суспільства. Виникає ця наука у 19-му столітті як результат дисциплінарного формування суспільно-гуманітарної думки.

Об’єктомрелігієзнавства є певна частина соціальної дійсності, сферою буття якої являється релігія.

Предмет релігієзнавства є:закономірності походження, розвитку та функціонування релігії на різних етапах історії людства; своєрідність прояву релігійного феномену на індивідуальному та суспільному рівнях буття; місце і роль релігійної свідомості в духовному житті людей та взаємодія її з іншими формами суспільної свідомості (мораллю, мистецтвом, наукою тощо).

   Релігія є предметом дослідження не тільки релігієзнавства, а й богослов’я (теології), де теоретично обґрунтовуються релігійні цінності. Отже, релігієзнавство і богослов’я мають деякі спільні  риси,  оскільки вивчають одне й те саме явище – релігію та її інституції. Але між ними існують і суттєві відмінності.

Богослов’яу будь-якій формі виступає системою релігійно-догматичних доказів і обґрунтування надприродних, «абсолютних» істин, що випливають з необмеженої, надчасової природи Бога. Кінцева мета – теоретичне обґрунтування релігійних вірувань.

Релігієзнавство як комплексна галузь наукового знання досліджує суспільно-історичну природу релігії, механізм її соціальних зв’язків з економічними, політичними і духовними структурами суспільства, впливу на особистість віруючих. Тобто,  релігієзнавство вивчає релігію як об’єктивний процес, складову частину суспільства, що розвивається разом з ним і впливає на людську свідомість.

Релігієзнавство і богослов’я базуються також і на різних методологіях.

Богословський підхідспирається на прийняття релігійного віровчення як беззаперечної істини, в рамках релігійного досвіду.

Філософсько-релігієзнавча методологіявиходить за межі релігійного досвіду, не приймає на віру, а пояснює релігійні явища з позиції виявлення їх сутності, загальних законів розвитку.

Таким чином,релігієзнавство і богослов’я – це протилежні типи світосприйняття, різні системи оцінки духовних цінностей, хоча вони і пов’язані спільним предметом  дослідження.

1.2. Завдання та структура дисципліни

Дисципліна «Релігієзнавство» містить об’єктивний аналіз виникнення, становлення та розвитку релігії як соціально-історичного феномена, впливу на розвиток людської думки. Релігієзнавство конкретизує гуманітарні знання студентів стосовно аналізу релігії. Вноситься вклад у відновлення і розвиток історичної пам’яті. Для того, щоб людина мала можливість робити світоглядний вибір, перед нею потрібно поставити різні варіанти рішень. Релігієзнавство звертається до розгляду світоглядних питань і пропонує варіанти відповідей на ці питання. При вивченні цієї дисципліни  відбувається формування світоглядної та правової культури студентів. Студенти набувають навички ведення світоглядного діалогу, опановують мистецтво розуміння інших людей, які мають іншу точку зору. Це допоможе уникнути догматизму і авторитаризму.

Релігієзнавство є єдиною і водночас різноплановою сферою гуманітарного знання. Його структурними системами є філософія релігії, історія релігії, соціологія релігії, психологія релігії, антропологія релігії,  культурологія релігії та інші.

Основною частиною «Релігієзнавства» є філософія релігії. Вона розробляє велику групу проблем, пов’язаних з гносеологічними та онтологічними коренями релігії, а також вивчає основні релігійно-філософські ідеї в їх історичному розвитку.

Філософія релігії – філософське осмислення природи, сутності, сенсу релігії та Бога.

Існують два напрями обґрунтування філософії релігії:ідеалістичний – релігія визначається як центральне суспільне явище, в релігійній свідомості відображається зміст потойбічних, надприродних факторів;матеріалістичний – релігія є суспільно-історичним продуктом з її внутрішніми закономірностями розвитку.

Розділ «Історія релігії» є базовим в релігієзнавстві. В процесі освоєння цього курсу студенти отримують знання про релігію з початку виникнення примітивних релігійних вірувань та їх первісних форм до складного етапу становлення та розвитку національно-державних і світових релігій.

Історія релігії – вивчає походження та історичний розвиток релігії, особливості її соціально-культурних зв’язків в структурі суспільного буття.

Розділ «Соціологія релігії» не тільки дозволяє подивитися на релігію як на соціальне явище, але побачити закономірність її розвитку в суспільстві, особливості тих чи інших релігійних і релігійно-соціальних ідей, використання релігійного фактора в різних соціальних умовах, а також вплив релігії на суспільство, державу, політику тощо.

Соціологія релігії – досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, спільноти.

Розділ «Психологія релігії» розрахований на те, щоб дати необхідні знання з проблем психологічних джерел релігійного феномена, психології віруючої людини, її різновидів, змін її в різних історичних і соціальних умовах, а також співвідношення індивідуальної та корпоративної соціальної психології в різних релігійних системах. В цьому розділі приділяється велика увага питанням адаптації віруючої людини в сучасних умовах.

Психологія релігії– вивчає психологічні, емоційні джерела релігії, психологію віруючої людини.

Розділ«Релігійна антропологія» дає студентам уявлення про людину, основні положення якого з’ясовуються в світлі релігійного світоспоглядання.

Релігійна антропологія— вивчає єдність духовного і тілесного начал людини в процесі її релігійного світоспоглядання.

Розділ«Релігійна культурологія» має своєю метою не тільки дати студентам знання відносно завдань і значення релігійного мистецтва в богослужбовій практиці тих чи інших релігійних систем. А також в цьомурозділізвертається увага на іконографію, скульптуру, храмову архітектуру, музику та інші форми релігійного мистецтва.

1.3. Методологічні принципи релігієзнавства

Засобом організації релігієзначого пошуку є система наукових принципів. Найпоширенішими серед них є: принципи об’єктивності, історизму, толерантності й терпимості.

Принцип об’єктивності передбачає сувору об’єктивність, конкретно-історичний погляд на предмет дослідження, неприйняття абстрактних стереотипів, тенденційного тлумачення явищ релігії чи релігійного вільнодумства. Передбачає однакове ставлення до різних релігій, течій, конфесій, до віруючих і невіруючих.

Принцип історизму налаштовує на розгляд релігійних явищ, процесів у їх історичному розвитку на різних культурно-історичних етапах, потребує особливої уваги до їх внутрішніх змін, прогнозування тенденцій розвитку. Інструментарій цього принципу в основному зорієнтований у минуле.

Принцип толерантності й терпимостіпередбачає взаємоввічливий діалог релігійних і нерелігійних світоглядів у поглядах на людину, суспільство, світ тощо.

Крім того, єпринцип правового забезпечення свободи совісті.Передбачає за людиною право сповідувати певну релігію чи не сповідувати жодної, відправляти чи не відправляти релігійні культи і відповідно організовувати їх наукові дослідження.

Культурологічний принцип.Стрижнем його є необхідність розгляду релігії, релігійної філософії, вільнодумства в контексті розвитку духовної культури. Важливість принципу полягає в тому, що релігієзнавство вивчає особливості релігії як феномену культури.

Антропологічний принцип.Використання його зосереджує увагу на проблемах буття людини, суті, мети її життя, смерті й безсмертя.

1.4. Сутність релігії

Релігія супроводжує людство протягом значної частини його історії і на сьогоднішній день охоплює до 80 % населення земної кулі. І все ж таки вона є сферою, мало зрозумілою і для звичайних людей, і для фахівців. Причин тому багато. По-перше, дати одне визначення того, що ж таке релігія, навряд чи можливо вже тому, що відома величезна кількість релігій минулого і сьогодення. По-друге, релігію найчастіше оцінюють за її зовнішніми ознаками, тоді як для віруючої людини вона полягає в глибоко особистому внутрішньому діалозі з чимось надприродним. Нарешті, кожен дослідник визначає релігію відповідно до своїх теоретичних і методологічних уподобань й особистого ставлення до предмета свого вивчення (віруючий або невіруючий).

Слово «релігія» походить від латинської, religio — благочестя, святиня, предмет культу. В європейській культурі воно поширюється починаючи приблизно з XVI ст. До цього слово «релігія» іноді зустрічалося в книжковій мові без постійного значення, а замість нього вживалися синоніми «віра», «вірування», «побожність».

Поняття «релігія» означає віру, особливий погляд на світ, сукупність обрядово-культових дій, що випливають із переконаності в існуванні того або іншого різновиду надприродного, а також об’єднання віруючих людей у певну організацію. Разом з тим, слід уточнити, що в інших культурах сукупність явищ, які відповідають за змістом слову «релігія», передається іншими поняттями. Наприклад, у санскриті (священна і літературна мова буддистів та індуїстів) це слово «Дхарма» — вчення, чеснота, моральна якість, закон, зразок, порядок, світобудова. Воно позначає цінності, норми й правила, які визначають повсякденну діяльність людини, її поведінку в суспільстві і мету її життя відповідно до того місця, яке ця людина займає у Всесвіті від народження. В ісламі використовується поняття «дін», що означає безумовну відданість Аллаху, віру в абсолютну обумовленість його волею всіх подій, які відбуваються в людському житті, що спонукає до сумлінного виконання основних релігійних розпоряджень — від щоденної п’ятикратної молитви до заборони на вживання в їжу свинини.

В релігієзнавствірелігія розглядається як духовний феномен, що постає як форма самовизначення людини у світі, виражає її віру в надприродне Начало як джерело буття всього існуючого і передбачає засоби спілкування з ним, входження в його світ, причетності до нього.

Духовною основою усіх релігій є віра в надприродне, що протиставляється природному.

«Природне»– поняття, яким визначається те, що підпорядковано загальним законам розвитку світу, може бути пізнаним і цілеспрямовано зміненим, не є наслідком дій або впливів яких-небудь зовнішніх відносно природи  сил.

«Надприродне» –  все те, що знаходиться за межами явищ видимого  світу, але чуттєво сприймається. Воно пов’язане з релігійною вірою в потойбічні сили у вигляді божеств, ангелів, чортів тощо. Релігійний світогляд при цьому «відкриває» іншу, недосяжну для безпосереднього спостереження реальність загальних причин та законів буття.

Релігійна віра в надприродне має такі особливості:

По-перше, вона передбачає не лише наявність у свідомості про надприродне, а й віру в його реальне існування. Там, де така віра відсутня не може бути мови про релігію.

По-друге,релігійна віра обов’язково проявляється в емоційному ставленні віруючого до надприродного. Віруюча людина не просто вірить в реальність надприродного, а завжди емоційно переживає своє ставлення до надприродного. Отже, віра в надприродне обов’язково викликає релігійні почуття.

По третє,віра в надприродне включає переконання в існуванні особливих двобічних стосунків між людиною і надприродним. Віруюча людина переконана, що надприродне не просто існує, а й може вплинути на її життя. З іншого боку, віруючий переконаний, що можна вплинути на надприродне,  випросити у нього те, що людині потрібно.

У більшості віровчень надприродне персоніфікується в образі Бога (богів).  Бог є началом і сенсом кожної релігії. За релігійними уявленнямиБог – це верховна, надприродна сутність, наділена вищим розумом, абсолютною досконалістю і всемогутністю, є творцем світу, зумовлюючи все, що відбувається в ньому;

Характерні риси більшості релігій:

1.5. Основні чинники походження релігії

Щодо проблеми сутності і походження релігії існують два основних підходи: релігійний (богословський, або теологічний) і світський (релігієзнавчий, або науково-філософський).

Релігійний підхід стверджує: існує Бог, який створив світ (що має початок і кінець), природу, людину. Бог впливає особливим чином на людину, а людина здатна за певних умов сприймати цей вплив, спілкуватися з Богом. Наводяться йдокази буття Бога.

1)Онтологічний доказ був сформульований блаженним Августином (V ст.) і теологом Ансельмом Кентерберійським (XI ст.). Він полягає в тому, що, оскільки ми можемо уявити собі досконалу істоту, то вона має бути, тому що в протилежному разі ми не могли б її уявити. Логічна неможливість цього доказу полягає в тому, що реальне існування Бога підмінюється існуванням поняття про Бога: від того, що я уявляю в своєму гаманці сто талерів, моє майно не стане на них більше, — так спростував цей доказ відомий німецький філософ   І. Кант. Проте онтологічний доказ дозволив перейти до менш уразливих доказів—історичного і психологічного.

2)Космологічний доказ, намічений великими античними мудрецями Платоном і Аристотелем і остаточно сформульований видатним богословом західноєвропейського Середньовіччя Томою Аквінським, вимагає для такого складного світу, як наш, першопричини, первісного імпульсу всякого початку, або руху, що сам має бути безпричинним, безумовним. Цей доказ розвивали видатні філософи-раціоналісти Нового часу Г. Лейбніц і X. Вольф. Іншійого заперечують, стверджуючи, що світ не вимагає першодвигуна, оскільки матерія сама має рух як свою властивість.

3)Телеологічний доказ стверджує наявність у світі доцільності, породженої Богом: «Ми переконуємося, що предмети, позбавлені розуму, якими є природні тіла, підкоряються доцільності. Оскільки ж самі вони позбавлені розуміння, вони можуть підкорятися доцільності лише остільки, оскільки їх скеровує хтось обдарований розумом і розумінням, як стрілець направляє стрілу. Отже, є розумна істота, яка надає ціль для всього, що відбувається в природі; й її ми називаємо Богом». Цей доказ зараз широко використовується, оскільки думка про наявність у світі гармонії, доцільності дуже поширена. Цей доказ можна покритикувати, стверджуючи, що гармонія нашого світу, побудована на поглинанні сильними слабких, на зіткненнях і боротьбі, не узгоджується з добротою Творця. Прихильники телеологічного доказу у відповідь на це заперечення вказують на факт гріхопадіння, що зіпсував Творіння. Мовляв, гармонійність світу іншого, нижчого порядку, не така досконала, як це було задумано Творцем, але вона все ж таки є.

4)Моральний доказ стверджує наявність абсолютного і вічного морального закону, як прояв божественного начала у світі. Висунутий він знаменитим німецьким філософом І. Кантом. Чому «категоричний імператив», совість, так владно керує людиною? Тому що є Бог, тому що «вищого блага, яке моральний закон зобов’язує нас покладати предметом наших прагнень, ми можемо очікувати тільки від морально досконалої (святої і благої) і разом з тим всемогутньої волі».

5)Історичний доказ—давній, оскільки на факт загальності віри в Бога (богів) указували ще античні автори (наприклад, Цицерон), але часто використовується й до сьогодні: «Історія не знає жодного народу, що був би зовсім позбавлений віри. Навіть атеїстів не можна вважати людьми по-справжньому невіруючими. Ідеологічні міфи, що приймаються ними на віру, — це, власне кажучи, перелицьована релігія». Цей доказ не має суворо логічного характеру, просто важко собі уявити, щоб омана була настільки масовою і давньою.

6)Психологічний доказ — сучасний. Наявність у людини релігійного почуття має викликатися зовнішньою причиною, яка й є Бог. Цей доказ зрозумілий тільки віруючим, тому його цінність також відносна.

Послідовники релігійного підходу також упевнені в тому, що релігія була вкладена Богом у людську душу і потім відкрита їй в істинах священних текстів. При цьому вказується, що релігійне почуття й релігійний культ, який супроводжує його, необхідні не для задоволення божественного марнославства, а для самопізнання людиною своєї вищої духовної сутності, здатної відриватися від повсякденного і мирського.Релігійний підхід завжди конфесійний, тобто стоїть на позиціях однієї з релігій.

Світський підхід не дає однозначної відповіді на питання про сутність і виникнення релігії. За всю історію людської думки було чимало спроб пояснити феномен релігії. Переважна більшість наукових теорій виходила з раціоналістично-психологічного аспекту — припущення про те, що саме природа людини, перенесена на навколишній її світ, стала основою уявлень про надприродні сили і богів.

Назвемо найбільш поширені й відомі наукові пояснення походження релігії. Це натуралістичний підхід (Л.Фейєрбах, З. Фрейд, Е. Фром та ін.) і соціологічний (К. Маркс, Ф. Енгельс, Е.Дюркгейм та ін.).

Натуралістичне походження релігії.Представники цієї теорії вважали, що релігія походить від споконвічного безсилля людини перед пануючими над нею природними силами. Вони вказували на те, що на відміну від тварин первісна людина вже почала усвідомлювати свою залежність від природи, оскільки мала у своєму розпорядженні лише примітивні знаряддя праці, обмежені трудові навички і була позбавлена елементарних знань про навколишній світ. Не дивно, що забезпечення їжею, успіх або невдача під час полювання чи рибної ловлі, навіть збереження власного життя часто залежали від випадкового збігу обставин, що розцінювався як дія сил, набагато могутніших за звичайні людські. Отже, робився висновок, що «... всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їхньому повсякденному житті, — відображенням, в якому земні сили набирають форми неземних».

Послідовники соціологічної теорії наполягали на тому, що подальше існування релігії підтримується сформованими в суспільстві відносинами панування й підпорядкування, які всіляко поневолювали людину і вимагали зрозумілого їй пояснення цієї сваволі: «Того, хто все життя працює і бідує, релігія вчить покори і терпіння в земному житті, втішаючи надією на небесну винагороду. А тих, хто живе з чужої праці, релігія вчить доброчинності в земному житті». Прихильники цієї теорії також вважали, що в міру розвитку суспільства й звільнення людини, особливо завдяки успіхам науки та зростанню рівня освіченості широких народних мас, релігія буде поступово себе зживати: «Якщо незнання природи породило богів, то пізнання природи повинне їх знищити, з ростом знань людини ростуть її сили та її знаряддя; науки, мистецтва, ремесла допомагають їй; досвід робить її більш упевненою, допомагаючи їй чинити опір багатьом явищам, що перестають лякати її, як тільки вона їх пізнає. Одне слово, людські страхи розсіюються в міру розвитку освіти. Освічена людина припиняє бути марновірною».

Тепер виділимоонтологічні, соціальні, гносеологічні, психологічні чинники релігії.

Інтереси первісної людини  не виходили за межі її потреб у їжі, теплі, продовженні роду. Вона намагалася якось пояснити своє існування. У первісному суспільстві філософів не було. Всі пізнавальні потреби задовольняв міф, у якому людина знаходила відповіді на питання, пов’язані з її буттям. Саме міфологічна свідомість живилаонтологічні (онтологія — вчення про буття) чинники релігії.

Давня людина жила в умовах елементарного виробництва матеріальних благ. Знаряддя праці були недосконалими, виробничі технології — примітивними, продуктивність праці — низькою. Людина цілковито залежала не тільки від природи, а й від ще не пізнаних нею сил суспільного життя, яке весь час ускладнювалося. Це породжувало відчуття безсилля, зумовлювало пошуки його причин. У такому складному соціальному контексті поставали як реальні, так і фантастичні уявлення про світ, зокрема релігійні уявлення про надприродне. У релігієзнавстві все це називаютьсоціальними чинниками релігії.

Релігійна свідомість притаманна лише людині розумній, в якої почали формуватися абстрактні поняття, що дало їй змогу відірватися від конкретності, продукувати уявлення, в тому числі й такі, що не відповідали реальності. Саме помилки пізнання породили перекручені, фантастичні уявлення. Так складалися умови для виникнення релігії, які мали гносеологічний (теоретико-пізнавальний) характер, іншими словами —гносеологічні чинники релігії.

Величезний вплив на формування релігійної картини дійсності у первісної людини справили психологічні обставини. Безсилля людей перед силами природи і суспільства породжувало постійне психологічне напруження. Головною емоцією був страх. Унаслідок постійних життєвих труднощів та небезпек життя первісної людини майже цілком складалося з афектів, під час яких втрачався контроль над діями і думками. Тому фантастичне починало панувати над реальним. Так сформувалисяпсихологічні чинники релігії.

Однак ці пояснення не враховують тієї обставини, що страх скоріше викликає прагнення уникнути даного явища, сховатися від нього, ніж вшановувати й уособлювати його, звертатися до нього з благанням. Людина багато чого боялася, проте обожнювала не всі предмети страху: хижаків, стихії, своїх ворогів-людей тощо — а лише деякі з них, і часто такі, що не здатні заподіяти шкоди (камінь, дерево тощо). Правдоподібно, що не страх став причиною релігійного до них ставлення. Не міг з’явитися причиною виникнення ідеї Бога і низький рівень розвитку древньої людини. Первісна людина суб’єктивно відчувала навколишній світ і вміла по-своєму пояснювати все, з чим вона зустрічалася в своєму житті. Коли в Новий час, завдяки успіхам науки, людина побачила, що вона поступово отримує дедалі більшу можливість пояснення процесів, які відбуваються у світі, це відкриття, котре звільнило її від «містичного страху» перед природою, не вплинуло на її релігійність. Найвидатніші вчені вірили в Бога і продовжують вірити в Нього й зараз, у XXI столітті.

1.6. Структура релігії

Релігія є складним соціально-історичним явищем, усі елементи її структури — релігійні погляди, уявлення, почуття, інтуїція, обряди, свята, ритуальні церемонії, моральні та канонічні приписи, культові споруди, релігійні організації, навчальні заклади, служителі культу — перебувають у тісній єдності та взаємозалежностях.Структура релігії має кілька аспектів, пов’язаних з:

1) релігійною свідомістю;

2) культовою діяльністю;

3) релігійними організаціями.

Релігійна свідомістьставлення віруючих до світу, виражене в системі поглядів, почуттів, сенс яких становить віра в надприродне.Вона становить концептуальний аспект релігії, охоплюючи міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, зміст священних книг, легенди, молитви, догмати, тощо.

Догмат (грец. думка, вчення) — віровчення релігійної конфесії, що визнаються як установлені Богом вічні, незмінні істини.

Релігійній свідомості властива наявність віри. Будь-яка віра має свій предмет, тобто людина не просто вірить, а вірить у щось.

Релігійна вірастан свідомості, що виявляється у бездоказовому визнанні істинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту.

Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне. Релігійна людина вірує у винятковість надприродних істот або сил, не застосовуючи до них критеріїв вірогідності.

Релігійна свідомість має два взаємопов'язані і водночас самостійні рівні: релігійна психологія та релігійна ідеологія.

Релігійна психологія— сукупність релігійних уявлень, почуттів, настроїв, звичок, традицій, які засвоєні віруючими і практикуються ними та передаються з покоління в покоління. Релігійна психологія – виявляється на буденному рівні релігійної свідомості.

Релігійна ідеологія більш-менш стійка система релігійних ідей, розробкою і пропагандою яких займаються релігійні організації в особі професійних богословів і служителів культу.Релігійна ідеологіяпов’язана з теоретичним рівнем релігійної свідомості.

Змістом релігійної психології і релігійної ідеології є віра в надприродне. Але між ними існує різниця. В генетичному плані релігійна психологія і релігійна ідеологія являються ступенями розвитку релігії.

Релігійна психологія виникає в первісну епоху як пошук людиною свого місця в навколишньому світі, спосіб духовного освоєння світу. Поступово з розвитком суспільства на базі релігійної психології зароджуються елементи релігійної ідеології, що являється результатом цілеспрямованої, систематизуючої діяльності. В ході історичного розвитку виникаютьпрофесійні служителі культу, котрі відбирають і закріплюють певні поняття, уявлення, образи, систематизують їх. Поступово чітко формується віровчення, викладене в священних текстах які називаються Святим Письмом.Святе Письмо– це книги, що наділяються віруючими ореолом святості, оскільки вони написані і заповідані людям по навіюванню самого Бога. Святе Письмо – джерело релігії. Кожна розвинута релігія має своє Святе Письмо – наприклад,Трипітака (буддизм), Біблія (християнство), Коран (іслам).

Релігійне віровчення існує у вигляді догматів.Догмат– основне положення віровчення, котре визнають як незаперечну істину. Це положення має силу непохитного авторитету і не підлягає критиці. Основних положень у віровченні, як правило, кілька. Вони складають Символ віри.Символ віри– стислий виклад основних догматів релігійного віровчення, які обов’язково повинні визнаватися віруючими.

Релігійний культ(лат. догляд, поклоніння)сукупність символічних дій, за допомогою яких віруючий намагається вплинути на надприродні об’єкти.Серед різних проявів релігійного культу можна виділити обряди і молитви.

Релігійний обряд– зумовлені звичаями, традиціями символічні індивідуальні чи колективні дії, що втілюють певні ідеї, норми, ідеали та уявлення і спрямовані на встановлення взаємовідносин людини з надприродними об'єктами.

Культові дії – це конкретні акти релігійної активності віруючих – релігійні богослужіння, обряди, свята, жертвоприношення, пости, молитви тощо.

Культова діяльність неодмінно потребує й специфічних матеріальних форм: культової будівлі, культових предметів тощо. Наприклад, у християнстві культовими предметами являються облачення (одяг) священика, хрести, свічки, ікони, посуд, твори релігійного мистецтва. У своїй єдності культові предмети формують неповторну ауру духовного простору.

Релігійні обряди обов'язково потребують точності у відтворенні своїх елементів. Тому вони є найбільш усталеним, консервативним елементом будь-якої релігійної системи.

Особливе місце в релігійному культі належить молитві.Молитва— вербальне (словесне) звернення людини до об'єкта своєї віри (Бога, святих тощо) із проханням усіляких благ, заступництва, відвернення зла.

Завдяки своїй простоті й доступності молитва є найпоширенішою формою релігійної діяльності віруючих.

1.7. Релігійні організації

Культові дії не можуть відбуватися спонтанно, а потребують упорядкованості, організованості, що є основною передумовою формування релігії як соціального інституту. Носії певного віросповідання формують релігійну спільноту (сукупність релігійних груп), яка має певну організаційну структуру. Тому важливу роль в структурі релігії відіграють релігійні організації.

Релігійна організація —об’єднання послідовників певного віросповідання, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчення, культом, системою організаційних принципів, правил і ролей.

Найважливішими завданнями релігійних організацій є донесення до віруючих певних норм і правил поведінки, формування у них певної мети, цінностей та ідеалів. Це досягається виконанням низки функцій:

1) виробленням систематизованого віровчення;

2) розробленням системи його захисту й утвердження;

3) управлінням культовою діяльністю;

4) контролем і вжиттям санкцій у випадку неточного виконання релігійних норм;

5) підтримкою зв'язків із державним апаратом та світськими організаціями.

Набір релігійних організацій у всіх конфесіях різний. Серед різноманітності релігійних організацій окреслюються такі їх основні типи: релігійна група, церква, секта, деномінація.

Релігійна група — малочисельна релігійна організація, утворена для задоволення релігійних потреб; сукупність віруючих усередині релігійної спільноти, об'єднаних певним інтересом; моно-, поліконфесійні об’єднання, створені для проведення релігійних заходів.

Церкварелігійна організація зі складними централізованими та ієрархізованими стосунками між священиками і віруючими, що виробляє, зберігає, передає релігійну інформацію, організовує та координує релігійну діяльність і контролює поведінку віруючих.

Церква, як правило, має багато послідовників. Цьому значною мірою сприяє наявність у кожної людини можливості стати її членом, відсутність постійного і чіткого контрольованого членства, анонімність послідовників. Характерними рисами церкви є:

1) наявність спільного віровчення і розробленої догматики (Символу віри);

2) релігійна діяльність (культова і позакультова);

3) система управління, що ґрунтується, як правило, на ієрархічному принципі й авторитаризмі.

У багатьох церквах прийнятий поділ їх членів на духовенство і мирян.

Сектатечії, об’єднання віруючих, опозиційні щодо певних релігій.Виникає секта внаслідок відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів. Їй притаманне специфічне тлумачення традиційних догматів пануючого або найпоширенішого віровчення, відмова від традиційних обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної доктрини. У процесі свого розвитку секти можуть перетворитися на церкви, а від церков час від часу відмежовуються сектантські угруповання.

Характерними рисами секти є:

1) сувора дисципліна й індивідуальне членство;

2) відокремлення від інших релігійних об'єднань;

3) проповідь винятковості своєї релігійної доктрини, «істинного шляху порятунку»;

4) прояв опозиційності й нетерпимості щодо інакомислячих;

5) відсутність поділу на духовенство і мирян, проголошення рівності всіх членів організації;

6) яскраво виражене прагнення до духовного зростання шляхом суворого дотримання морального кодексу і ритуальних дійств.

Сектою, що примирилася зі своїми противниками, вважають деномінацію.

Деномінація(лат. зміна імені)перехідний тип релігійної організації, який залежно від характеру виникнення та спрямованості еволюції має рисицеркви та секти.Вона ще зберігає в собі немало рис секти (суворий контроль за поведінкою своїх членів, віддаленість від світського життя), але дух бунтарства та ізоляціонізму їй менш властивий. З церквою її зближує централізація, ієрархічний принцип управління, визнання можливості духовного відродження і спасіння всіх віруючих.

Як правило, деномінація формується на основі секти. Тому часто її визначають як секту, що перебуває на одному з вищих етапів свого розвитку, в якій склалася чітка організаційна структура і яка має ширші зв’язки із суспільством.

1.8. Функції релігії

Релігія є невід’ємним елементом суспільного життя, важливим чинником суспільних відносин. Місце і роль релігії у соціальній системі обумовлюють її функції релігії в суспільному житті. Вона як соціальний феномен самовиражається через свої функції.

Світоглядна функціявиступає як спосіб духовної орієнтації людини в навколишньому світі. Її особливість полягає у виробленні своєрідної сукупності поглядів, оцінок, норм, установок, які визначають розуміння людиною світу, орієнтують і регулюють її поведінку.

Компенсаційна функція.Релігія психологічно компенсує обмеженість, безсилля, залежність людей від об’єктивних умов існування, наповнює змістом сенс їхнього життя, впливає на ціннісні орієнтації, систему ідеалів, цілеспрямування.

Втішальна, терапевтична функціятісно пов’язана з компенсаційною, оскільки забезпечує зняття психологічної напруги, відчуття невизначеності й тривоги на індивідуальному рівні, збереження внутрішньої рівноваги, душевного спокою, емоційного, соціального оптимізму. Забезпечується вона внаслідок спілкування між віруючими і священнослужителями в процесі культових церемоній.

Регулятивна функціявиявляється в регулюванні соціальних відносин, вчинків віруючих через систему заборон, табу, санкцій, стосуючись їх поведінки не лише в спільноті одновірців, але і в суспільстві та сім’ї. З цієї точки зору релігія є ціннісно - орієнтаційною і нормативною системою.

Комунікативна функція спрямована на забезпечення спілкування віруючих з Богом (молитва, інші культові дії) і між собою (наприклад, під час богослужіння).

Інтегративна функція.Реалізація її сприяє забезпеченню стабільності в суспільстві. Регламентуючи поведінку і діяльність людей, об’єднуючи їх думки, відчуття, прагнення, направляючи зусилля соціальних груп і інститутів, релігія сприяє стабільності даного суспільства. Об'єднуючи єдиновірців і «озброюючи» їх своїми ідеями, релігія сприяє консолідації всіх, хто дотримується цих поглядів. Інтеграційна функція сприяє підтримці стійкої рівноваги релігійного і суспільного відношення, їх гармонізації.

1.9. Класифікація релігій

Усі існуючі релігії можна класифікувати за такою найбільш поширеною схемою:

I.  Первісні релігійні вірування: магія, фетишизм, тотемізм,  анімізм,землеробський культ,шаманізм.

II. Національні релігії:

1.  Ранні національні релігії: релігія Давнього Єгипту, релігія народів Дворіччя, релігії Давньої Індії (ведична, брахманізм), давньогрецька релігія, релігія Давнього Риму, релігії доколумбової Америки та ін.

2. Пізні національні релігії: іудаїзм, індуїзм, джайнізм, сикхізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм.

III. Світові релігії: буддизм, християнство, іслам.

IV. Нетрадиційні релігії:

1.  Неохристиянство (охоплює релігійні утворення, що намагаються пристосувати традиційне християнство до особливостей часу): Богородична церква, церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони), Новоапостольська церква, церква Христа і інші.

2. Релігії орієнталістського напряму (зорієнтовані на культуру, духовність, релігії народів Сходу): Товариство Свідомості Крішни, послідовники Саї Баби, центри Шрі Чінмоя, Ошо-центр, Всесвітня чиста релігія.

3. Синтетичні релігії (поєднують у собі кілька релігійних систем): Велике Біле братство; церква Єднання; Всесвітня віра Бахаї.

4. Езотеричні об’єднання: теософія, братство Грааля.

5. Неоязичництво: Рідна віра, РУН віра, Собор Рідної віри.

6. Сайєнтологічні рухи (зорієнтовані на поєднання науки і практики психоаналізу): діанетика, наука розуму, християнська наука.

7.  Сатанізм.

1.10. Первісні релігійні вірування

Появу первісних вірувань і культів учені пояснюють особливостями мислення перших людей, що сприймали навколишній світ з визнанням існування потойбічних живих й одушевлених істот з власними почуттями, емоціями й волею.Перші релігійні уявлення сформувалися у людей в первісному суспільстві в умовах родового ладу.

Найдавніші форми релігії безумовно відрізняються від сучасних нам релігійних проявів за характером віровчення, культу й організації. Але єдине, що об’єднує їх, — це наявність віри.

Більшості первісних проявів релігії були притаманні такі особливості:

1. Відсутність абстрактних уявлень про Бога як безлику, керуючу природою і людьми силу, що знаходиться над світом. Замість цього давні люди поклонялися безпосередньо матеріальним предметам, природним явищам, тваринам і рослинам, що наділялися надприродними властивостями і якостями. Найчастіше надприродність первісних об’єктів релігійного шанування зводилася до поєднання двох головних ознак:

• до їхньої невидимості, невідчутності або не вразливості для звичайних людей у звичайній ситуації, тобто до перебування «над» природним і людським світом;

• до можливості вирішальним чином втручатися в перебіг природних процесів (наприклад, викликати дощ або припиняти тривалу зливу) або в долю кожної окремо взятої людини.

2. Змішання життя і культу: у цьому зв’язку прийнято навіть говорити, що життя первісної людини було її богослужінням. Кожна її дія здійснювалася відповідно до освячених тисячолітньою традицією обрядів і правил, що було важливо для накопичення, збереження й передачі від одного покоління до іншого моральних приписів, правил поведінки, елементарних знань і навичок, необхідних для виживання в навколишньому світі.

3. Родоплемінний, а не світовий характер релігійних культів, коли кожне первісне плем’я мало свої власні релігійні культи: одні поклонялися ведмедю, інші вірили в чудодійну силу померлих предків тощо.

Родоплемінний лад склався приблизно 40 тис. років тому і пройшов через три основні фази: ранній матріархат, пізній (розвинутий) матріархат і патріархат. Кожній фазі відповідала своя форма релігійних уявлень, що відбивала особливості свідомості давніх людей у даних конкретних суспільних умовах: ранньому матріархатові — тотемізм, пізньому — землеробський культ, патріархатові — шаманізм. Але усі ці основні форми вірувань супроводжувалися фетишизмом,  магією, анімізмом.

1.10.1. Магія

Магія(від грець. мageia – чаклунство) – віра в існування надприродних засобів впливу на природу завдяки чаклунським дійствам.Наприклад, перед початком полювання мисливці виконували ритуальний танець, вважаючи, що це забезпечить вдале полювання.

Магія поділяється на такі основні види: виробничу, лікувальну, любовну, шкідливу (деструктивну), запобіжну, військову, метеорологічну (магія погоди) тощо. Найбільш розповсюдженим видом магії була виробнича, яка, у свою чергу, мала багато різновидів: мисливська, рибальська, будівельна і ін. У ході розвитку суспільства з’являлися все нові різновиди виробничої магії: землеробська, скотарська, гончарна, ковальська, навчальна, спортивна тощо.

Зокрема, особливим різновидом запобіжної магії були релігійнітабу— заборони будь-що робити аби не накликати на себе біди. Численні табу увійшли в релігійні системи у вигляді певних заборон чи приписів, порушення яких кваліфікується ними як гріх.

Залежно від методу дії на предмет впливу магія класифікується таким чином:

Контактна магія— передбачає безпосередній контакт носія магічної сили з предметом магічних дій.

Ініціальна магія— вважається, що вплив здійснюється за допомогою переважно мовних формул без безпосереднього контакту з об’єктом впливу та використання його речей.

Парціальна магія— вплив здійснюється опосередковано, шляхом маніпуляцій з частинами предмета впливу — із залишками їжі, волосся, нігтей, особистих речей.

Імітативна магія— передбачає використання імітацій предмета впливу (воскові ляльки, художні портрети, фотографії тощо).

В побуті магія збереглася і до наших днів у вигляді заговорів, гадання, передбачень,віри в «лихе око», «порчу» і т.п.

1.10.2. Фетишизм

Фетишизм(fetico – амулет, зачарована річ) – віра в існування у матеріальних об’єктів надприродних властивостей.

Взагалі фетишизм можна охарактеризувати як поклоніння неживим речам. Фетишами вважають предмети, якими віруючі приписують надприродні властивості (здатність зцілювати, оберігати від невдач, забезпечувати успіх). Ними могли бути незвичайний камінець, шматок дерева, ювелірний виріб – будь-який предмет.

Поклоніння фетишу найчастіше полягало в догляді за ним як за звичайною людиною. Наприклад, у племінному африканському будиночку фетишів стояли стілець, на якому міг би сидіти фетиш, і матрац для його відпочинку розміром з людську долоню (а також завжди була напоготові пляшка горілки). За зібраними відомостями окремі особи на своїх обгороджених ділянках або біля дверей хатини залишають особливе місце для свого фетиша. Вони прикрашають його, як їм велить їхнє власне благочестя, й щотижня фарбують їх в різні кольори. Якщо африканцям потрібен дощ, вони ставлять біля фетиша порожні кухлі. Якщо вони воюють, вони кидають сюди списи й мечі, аби виблагати собі перемогу. Якщо вони мають потребу в м’ясі чи рибі, вони кладуть сюди кістки. Проте існують випадки покарання фетишів: їх лають, б’ють, викидають, замінюючи іншими. У деяких народів Західної Африки навіть існував звичай: звертаючись до фетиша із проханням, вбивати в нього цвях, бо вважалося, що фетиш, відчуваючи біль, швидше зробить те, що від нього вимагають.

Більш пізнім проявом фетишизму стала практика штучного виготовлення фетишів. Новий фетиш утворювався, як правило, через поєднання природних компонентів (кора, листя, коріння) з предметами, що традиційно вважалися чудотворними (шматочки священних дерев, равлики, нарости на деревах, пісок з місця злиття двох рік, хвіст і жало скорпіона тощо). Зрозуміло, що люди уявляли, буцімто механічне поєднання двох предметів, кожен з яких міг вважатися фетишем, призведе до багаторазового збільшення надприродних якостей щойно утвореного об’єкта поклоніння.

Талісман, з погляду марновірних людей, приносить щастя, а амулет оберігає від нещастя. Сучасними фетишами (талісманами або амулетами) у марновірних людей являються  підкови, кулони, слоники, іграшки, «щасливі» проїзні квитки та інше.

1.10.3. Тотемізм

Тотемізм (мовою індіанців північноамериканського племені — «його рід») — комплекс обрядів і вірувань, пов’язаний з уявленням про надприродний родинний зв’язок людини й окремих соціальних колективів із тваринами й рослинами.

 Тотемізм  сформувався  у процесі виникнення родового ладу, освоєння первісними людьми полювання і збиральництва як основних видів господарської діяльності. Родовий лад зумовив залежність людини від колективу родичів. А в умовах, коли полювання і збиральництво були основними видами господарювання, людина відчувала свою залежність від тварин. Ця залежність, будучи характерною особливістю раннього матріархату, втілена в тотемізмі. Тварини і рослини, завдяки яким людина забезпечувала своє існування, ставали об’єктами поклоніння.

 Дещо пізніше в тотемах первісні люди вбачали покровителів роду й племені, захисників, помічників у розв'язанні всіх конфліктів. Тому свої родові колективи вони називали іменами тотемних тварин. Всіх членів клану одного тотему вважали братами і сестрами.

Отже тотемізм відіграв і інтегруючу роль, об’єднуючи представників роду, племені довкола визнаного ними тотему. Це не просто система вірувань і обрядів, а своєрідний соціальний інститут, що обумовлював відносини між людьми, їхню поведінку. Він давав санкцію родовим інститутам, оберігаючи підвалини роду — недоторканність життя родичів, недоступність тотемної обрядності для осіб чужої крові, правила статевих стосунків, регламентував обов’язкове наслідування тотема по чоловічій і жіночій лінії тощо. Тож тотемізм — це форма ідеального відображення в певних соціальних інститутах первісного суспільства реальної єдності роду, суспільного способу його існування.

Поклоніння тотемам виражалося через молитовні прохання, ритуальні танці, табу, жертвоприношення, виготовлення зображень тотемів та ін.

Тотемізм як елемент увійшов в усі сучасні релігії. Особливо сильним є його вплив в індуїзмі, де багатьох тварин шанують як «священних» (слонів, мавп, зміїв тощо). Найпочесніше місце серед усіх шанованих тварин у індусів посідає корова.

1.10.4. Анімізм

Анімізм(від лат. anima — душа) — це віра в існування духів і душ як надприродних двійників природних об’єктів і процесів. Анімістичну теорію походження релігії розробив англійський дослідник Е.Тейлор. Анімізм починається з приписування двійників матеріальним об’єктам: людському тілу, тваринам, знаряддям праці тощо. Потім у своєму розвиткові анімізм включив у себе уявлення про двійників матеріальних процесів (хвороби, війни, ковальської справи і т.д.).

У слов’ян для забезпечення ілюзорних двійників застосовувалися два терміни: менш могутніх називали «душами», більш могутніх «духами». Духи, у свою чергу, підрозділялися на добрих і злих.

У багатьох народів головними двійниками, яких найбільше шанували первісні анімісти, були душі померлих родичів. Вони розглядалися як могутні охоронці людей. Тому в літературі первісний анімізм часто називають щекультом предків.

З уявлення про безсмертя двійника виросло уявлення про загробне життя. У первісних анімістів «країна мертвих» була не на небі, а десь на землі або під землею. Життя душ у «країні мертвих» уявлялося як просте продовження реального життя.

У сучасних релігіях, на думку Е.Тейлора, анімістичний елемент займає велике місце. Уявлення про Бога, ангелів, сатану, безсмертних душ  — усе це за своєю суттю є складним анімізмом. Самостійно анімізм живе у вірі в привиди, у спіритизм (можливість спілкування з душами померлих за допомогою різних приладів).

1.10.5. Землеробський культ

Землеробський культце поклоніння явищам природи, які впливали на врожай.Землеробський культ виник на етапі розвинутого матріархату близько 8 тис. років тому. Основним видом виробничої діяльності було мотичне землеробство, яким займалися жінки. Почавши відігравати головну роль у господарському житті, жінки водночас стали керувати чоловіками і в інших сферах життя. Залежність хлібороба від природи і керівна роль жінки — ось дві головні особливості того часу, що відобразилося в релігійних поглядах людей.

Можна виділити певні риси даної релігійної системи.

1. Перенесення головної ролі на землеробських духів. Вшанувалися  природні фактори, що впливали на врожай.

2. Провідна роль жінки в релігії. Це відбилося у тому, що найважливіші духи уявлялися як духи жіночої статі і найважливіші релігійні обряди в цей час справляли жінки.

3. Систематичні людські жертвопринесення. Не розуміючи сутності землеробських процесів, люди наївно вважали, що врожай є відповідною подякою духів за ці жертвопринесення.

4. Ідея воскресіння деяких духів. Спостерігаючи за зерном, люди помітили, що після «похорону» воно «воскресає» знову. Звідси народилося уявлення, начебто деякі духи можуть тимчасово вмерти, щоб потім воскреснути.

5. Перенесення «країни мертвих» з землі на небо. Багато благ і водночас неприємностей хліборобам «посилало» небо: світло і тепло, дощ і вітер, сніг і град. Звідси народилося уявлення, начебто духи живуть на небі. За аналогією «країну мертвих» переселили з землі на небо і відповідно виникла ідея, що духи померлих живуть у «царстві небесному».

1.10.6. Шаманізм

Шаманізм(евенк. «шаман» - несамовитий) – це віра в особливо могутні надприродні можливості стародавніх професійних служителів культу (шаманів).

Близько 6 тисяч років тому розпочався перехід до патріархату. З’явився додатковий виробничий продукт. Це означає, що люди почали виробляти більше, ніж було потрібно. У колективі виникла можливість утримувати тих, хто не займався продуктивною працею. Основними видами виробничої діяльності цього часу були скотарство і плугове землеробство, займалися цією працею чоловіки.  Вирішальна роль чоловіка в господарському житті зумовила виділення його на перший план і в суспільстві і в господарському управлінні.Можливістьутримувати людей, які самі нічого не виробляли і керівна роль чоловіка в суспільстві –  дві основні особливості шаманізму.

Для шаманізму характерні такі особливості:

1. Поява професійних служителів культу. Вперше в історії релігії виникла група людей, які засоби для існування значною мірою або повністю здобували за рахунок виконання релігійних обрядів. Шамани не мали власної організації, а діяли в межах родоплемінних структур, підкоряючись ватажкам роду і племені.

2. Виокремлення головного об’єкта релігійного поклоніння — шаманських духів. За уявленнями давніх людей, ці духи служили шаманові, виконували його волю.

3. Головна роль чоловіка в релігії. Духів-жінок поступово витіснили духи-чоловіки. Серед професійних служителів культу з розпадом родового ладу жінок ставало все менше.

4. Використання істеричних нападів як засобів виконання релігійних обрядів. У багатьох народів шамани входили в екстаз і доводили себе до нервових нападів, що призводило до психічних захворювань. Часто саме душевнохворі ставали шаманами через свою незвичайність і обмежену здатність до суспільно корисної праці.

5. Свідоме використання оманливих дій як засобів виконання релігійних обрядів. Деякі народи Азії, Австралії та Америки й тепер перебувають під впливом шаманства.

В усіх сучасних релігіях існують елементи шаманства: професійні служителі культу, уявлення про те, що священики перебувають в особливих відносинах із світом духів, що головні представники надприродного світу — чоловічої статі, екзальтація тощо.

Таким чином, у всіх цих релігіях є одна загальна особливість – вони були релігіями докласового родоплемінного суспільства.Цей період характеризувався низьким рівнем розвитку виробничих сил і відносно простими соціальними зв’язками, що відповідним чином відбилося на релігійних уявленнях.Об’єктом релігійного поклоніння стала природа.

Племінним релігіям були властиві:

поклоніння духам (природи, предків), яким спочатку надавали зооморфних, а пізніше – антропоморфних рис;

відсутність професійних служителів культу (окрім шаманізму);

відправлення культу в формі особливого для кожного племені святкування, що супроводжується магічними обрядами (танцями, іграми) на честь духів;

не було ієрархії духів, що відображувало рівність людей племені;

в культовій діяльності приймали участь всі члени племені. Колдуни, шамани ще не були жорстко відокремлені від віруючих.

Питання для самоперевірки до першого розділу

1. Визначити  об’єкт  і  предмет  релігієзнавства.

2. Що  відрізняє  релігієзнавство  від  теології  (богослов’я)?

3. Охарактеризуйте  структурні  елементи  релігієзнавства.

4. Принципи  релігієзнавства.

5. Назвіть основні методологічні принципи релігієзнавства.

6. Дайте визначення  релігії.

7. Які загальні ознаки мають усі релігії?

8. Який  зміст  мають  поняття  “природне”  і  “надприродне”?

9. Який  зміст  вкладають  віруючі  в  поняття  “Бог”?

10. Розкрийте зміст релігійного та світського підходів щодо проблеми сутності і походження релігій.

11. Охарактеризуйте  структурні  елементи  релігії.

12. Які ви може назвати релігійні організації? В чому їх відмінності?

13.Функції  релігії. Класифікація  релігій.

14. Основні  форми  первісних  вірувань.

15. Дайте порівняльну характеристику: магія, фетишизм, анімізм, тотемізм, шаманізм.

2.  НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ

2.1. Загальна характеристика

Усі розвинуті релігії можна поділити на три основні підгрупи: ранні національні релігії, пізні національні релігії і світові релігії. Кожна з підгруп складає особливий тип розвинутих релігій. Порівняно з первісними розвинуті релігії мають певні нові риси.

В розвинутих релігіях зароджується і розвивається третій тип надприродного – теїстичний.Теїзм – форма вірувань і культу, пов’язана з уявленням про Бога-творця і вседержителя.Бог — всемогутній, знаходиться поза світом, він — персоніфікований, носить особисте ім’я, тоді як в більшості випадків назви духів не мали однини.Образи богів мають людську подобу і людські імена. Людина може спілкуватися з Богом мовою релігії, зокрема молитовним зверненням. Важливою особливістю образів богів є також надання їм функції Творіння, тоді як духи на стадії полідемонізму вважалися лише «господарями» річок, гір, каміння. Цей перехід пов’язується з процесами розпаду первісного суспільства, що починає все більш швидкими темпами відбуватися в багатьох народів за кілька тисяч років до нашої ери. Мова йде, з одного боку, про процеси соціального розшарування, а з другого — про виділення людиною себе з родового колективу й у господарському, і в соціальному, і в духовному сенсі.

Найбільш поширеними історичними різновидами теїзму є політеїзм і монотеїзм.

Політеїзм – форма вірувань і культу, що  полягає у поклонінні багатьом богам.У кожній політеїстичній релігії формується пантеон (сукупність) богів, з’являється уявлення про їх ієрархію.

Монотеїзм – віра в єдиного Бога.Єдинобожжя складається у загалом сформованих етносів в умовах централізованої державності.

До числа національних релігій відносять і ті релігії, які можна позначити як давні — давньоєгипетську, давньогрецьку, давньоримську, давньо-вавілонську, і релігії, що також з’явилися багато сторіч і навіть тисячоріч тому, однак зберігаються в багатьох країнах світу й у наш час — індуїзм (Індія), конфуціанство й даосизм (Китай), синтоїзм (Японія), зороастризм (Іран), іудаїзм (релігія єврейського народу).

В основі національних релігій лежать релігійні вірування та культові дії, притаманні конкретному народові (нації).

Визначальна риса національних релігій:приналежність до того чи іншого народу або держави і навпаки — сповідання тієї або іншої національної релігії зараховує людину до того чи іншого народу або держави.

Зазначимо, що культова практика етнічних і регіональних (національних) релігій поділяється на публічну та домашню.Домашній культ відправляється у родинному колі й крім щоденних відправ включає численні обряди життєвого циклу, якими супроводжується життя людини від народження до смерті.Публічний культ, як правило, представлений богослужіннями у крупних храмових комплексах, урочистими церемоніями, ходами, святами, іграми, які відправляються у чітко визначений термін або у разі надзвичайних обставин.

Релігійна організація в національних релігіях складна й містить собі велику кількість взаємопов’язаних релігійних осередків — родинний, територіальний, соціальний (професійний), до яких залучені віруючі.

Національні релігії встановлюють пряму залежність між поведінкою людини в земному житті та її посмертної долі. Це вчення визнає винагороду для одних (праведників) і покарання для інших (грішників).

2.2. Ранні національні релігії

Ранні національні релігії - релігійні вірування, що охоплюють своїм впливом верхні і середні шари населення в межах однієї національної держави. До ранніх національних релігій належать всі релігії, що в літературі позначаються за допомогою префіксів «давньо-», «старо-»: давньоєгипетська,  давньогрецька, давньоримська та ін.

2.2.1 Характерні риси

1. Відсторонення офіційного культу від низів суспільства. В усіх цих релігіях до культових дій не допускалися раби, а в окремих випадках — також і частина вільної бідноти.

2. Порівняно мала живучість. Стародавні національні релігії існували лише в межах рабовласницького суспільства. Як тільки рабовласницьке суспільство вичерпувало себе, зникали і дані релігії; їм на зміну приходили пізні національні або світові.

3. Політеїзм. Усі ранні національні релігії були політеїстичними.

4. Зародження вчення про посмертну віддяку. Це вчення визнає посмертну нагороду для одних людей (праведників) і посмертне покарання для інших (грішників).

5. Обов’язковість і складність жертвопринесення. У жертву богам приносили різноманітні продукти і домашніх тварин, дуже часто практикувалися і людські жертвопринесення.

Ранні національні релігії не збереглися до наших днів, але багато їхніх ідей і обрядів увійшли в сучасні релігії.

2.2.2. Релігія стародавнього Єгипту

В 4 тисячолітті до н.е. на великій території – від Середземного моря до берегів Тихого океану на сході виникли перші великі цивілізації.

Однією з перших великих держав був Стародавній Єгипет, який проіснував в Північно-Східній Африці  до 323 р. до н.е., тобто майже ІІІ тисячоліття.

Єгиптяни – один з перших народів, який відчув, що в боротьбі з потужними і грізними природними стихіями можна досягти успіху, якщо прикладати послідовні і правильно організовані зусилля. Це змусило єгиптян увірувати впринцип світової справедливості, згідно з яким правильні зусилля завжди приводять до бажаного результату. Світ нібито винагороджує людину за правильні зусилля і карає її за неправильні. Оскільки єгиптяни стикалися в першу чергу з конкретними природними стихіями, які неподільно володарювали над їх життям, саме ці стихії повинні були узяти на себе місію винагороди і покарання. Отже, ці стихії повинні були ожити і перетворитися на богів, що здійснюють справедливість.

Початкова стадія єгипетської релігії -топографічний політеїзм, тобто вчення про безліч богів, кожен з яких втілює локальну стихію, що панує в певній місцевості. Люди, віруючи в те, що стихії, від яких залежить їх життя, є живими особами, закономірно вважали, що вони можуть звертатися до них за допомогою молитов. Перш за все, вони, звичайно ж, звертаються до найбільш близьких  богів, від яких їх життя залежить найбільшою мірою. Тому кожна місцева община (ном) організовує власний культ своєму богові,  не заперечуючи при цьому інших місцевих богів, але і не звертаючись до них. Пізніше, в умовах централізованої держави, кожна місцева община (ном) починає жити життям країни.

Встановлюються загально – державні культи, формуєтьсяпантеон богів. Велика кількість богів, переплетення їх функцій вимагало впорядкування взаємин між ними. Єгипетські боги, що, як правило, втілювали природні стихії, групуються в складну ієрархію, на вершині якої - головний бог - бог Сонця, який наділяється різними іменами (Амон, Ра, Хнум, Птахі ін.) і різними ознаками вищої могутності, у тому числі функцією творення світу.

Широко поширеними були народні землеробські вірування і обряди.  Центральною фігурою  землеробських культів бувОсіріс – бог рослинності і води, а потім і володар потойбічного світу.

Популярною була легенда про Осіріса, який успадкував владу від свого прадіда Ра. Осіріс подолав людоїдство, навчив людей сіяти злакові рослини, садити виноградники, випікати хліб, виробляти пиво і вино, обробляти мідну та золоту руди, будувати міста, лікувати хворих. Жадібний до влади його брат Сет підступно вбив Осіріса. Тіло Осіріса було розрублено на куски та розкидано повсіх частинах країни. Дружина Осіріса, богиня родючості, води і вітру Ісіда, після довгих пошуків знайшла і зібрала куски тіла бога, і народила від нього сина – бога Гора,який потім переміг Сета і воскресив свого батька. Цей міф є не що інше як розповідь про перетворення зерна, що посіяно і проросло.

Особливу роль в Давньому Єгипті відігравалообожнювання фараона. Згідно з віруваннями єгиптян фараон вважався втіленням бога в людській подобі. Його народження було результатом священного шлюбу бога-батька, наприклад, Ра або Амон-Ра, і земної матері фараона. Ім’я фараона було священне. Ніхто не міг його називати, щоб не завдати цареві шкоди.

Фараон — живий бог — забезпечував всю життєдіяльність держави і своїх підданих. Завдяки йому здійснювалися розливи Нилу, він був гарантом громадського порядку. Під час життя йому надавалися всі божественні почесті, споруджувалися грандіозні гробниці. Найвідомішою серед них є піраміда фараона четвертої династії Хеопса, що займає площу понад 5га і сягає висоти 146,5м. Таким чином в релігійно-культовій системі Давнього Єгипту фараонам належала центральна роль.

Широко поширеним бувкульт тварин— одна з форм давнього тотемізму. Священним левам і левицям поклонялися в багатьох областях Єгипту. Особливо був поширений культ левоголової богині Сохмет. Велике значення мало і обожнювання домашніх тварин. Часто боги мали вигляд бика, барана, кішки, корови. Поклоніння священним тваринам відбилося в культі царя. Покровителями царській влади вважалися священні сокіл, бджола, шуліка(коршун) і змія. Самого царя часто зображували у вигляді могутнього лева з головою людини (сфінкса).

Служіння богам здійснювали жерці.Жрецтво —група людей, яка в політеїстичних релігіях виконує функції посередника між віруючими і надприродними силами, а також здійснює релігійні обряди.Поступово жерці виділилися в особливу касту. Вони володіли великою силою і впливом в країні перш за все тому, що здійснювали всі необхідні для життєдіяльності держави обряди. Вважалося, що без цих обрядів земля не принесе плодів, військо не переможе, жоден померлий не потрапить в потойбічне царство.

Як особлива соціальна група жрецтво сконцентрувало в своїх руках велику владу і було досить впливове. Воно брало участь у керівництві державою, приводило до влади одні фараонські династії і скидало інші. Жерці внесли помітний вклад у розвиток науки. В храмах накопичувалися астрономічні, математичні і медичні знання.

Значне місце в релігії Стародавнього Єгипту відігрававпоховальний культ.Єгиптяни, як і інші народи, вірили, що смерть це не знищення людської істоти, а лише її перехід  в іншій, надчуттєвий світ. Вважаючи, що потойбічне життя є лише своєрідним продовженням земного існування, єгиптяни прагнули дати можливість померлому користуватися в тому світі тими предметами, якими він користувався за життя. Вони вірили, що померлий, отримуючи від своїх родичів їжу і різні необхідні  речі, зможе вічно жити і охороняти своє потомство, що залишилося на землі.

Прагнення зберегти померлому вічне життя відбилося, перш за все, в похованні тіла. У рабовласницькі державі поховальний культ повинен був укріплювати думку про незмінність і вічність існуючого порядку. Багатих чиновників і жерців стали ховати у великих сходинкоподібних гробницях (масштабах). Тіло померлого штучно зберігалося для вічного життя – його муміфікували. З цією метою нутрощі виймалися, а тіло просочувалося соляними розчинами і смолистими речовинами. Виготовлену таким чином мумію ретельно обгортали безліччю льняних покривал. На стінах кімнат усередині гробниці зазвичай змальовували померлого аристократа, його сім’ю та майно. Пізніше коло осіб, що одержували право на потойбічне блаженство, розширялося за рахунок людей середнього достатку.

Значною подією в історії Давнього Єгипту сталареформа фараона Аменхотепа 4( 1419-1409 рр. до н.е.). Він скасував культи всіх колишніх богів  і закрив присвячені їм храми. Натомість Аменхотеп ввів культ бога Атона (сонячне сяйво), взяв нове ім’я Ехнатон і сам став верховним жерцем. Тим самим він сконцентрував у своїх руках всю повноту влади і прибутки від ритуальних пожертв, відсунувши жрецтво. Не дивно, що після смерті Ехнатона відбулася реставрація колишньої релігійної системи. З погляду релігієзнавства ця реформа є винятковою – Ехнатон першим в історії людства прийшов до ідеї єдинобожжя.

2.2.3. Релігія Стародавньої Месопотамії (Дворіччя, Межиріччя)

Приблизно в той же час, що і в Єгипті, в сер. 4 тис. до н.е. сформувалася цивілізація у Месопотамії( на території між ріками Тигр і Євфрат) у Передній Азії( район Перської затоки). Месопотамія потерпала від частих іноземних завоювань і тут не виникло такої міцної централізованої держави, яка б довго існувала, як Єгипет. Вона знала різні царства, що розквітали та занепадали – Шумер, Аккад, Ур, Ларс, Вавілон, Асірія. Тому тут постійно видозмінювались релігійно-культові системи. Релігійно-магічний світогляд глибоко пронизував свідомість стародавніх жителів Месопотамії, які весь видимий світ заселили богами і духами. Тобто їх релігійні уявлення мали політеїстичний характер.

Пантеон богів в шумеро-аккадський період( 4 – 3 тис.до н.е.) очолювала велика трійця: верховний бог, «батько богів»,Ану, який, очевидно, був спочатку втіленням неба; бог мудрості, божество водиЕа, що навчив людей ремеслам, мистецтвам, знанням, можливо, покровитель рибалок; могутній бог земліЄнліль, можливо, пов’язаний з вітром.

За часів Вавілонського царства ( 2 тис. до н.е.) на перший план виходить покровитель міста Вавілона богМардук. Він стає на чолі сонму богів. Жерці складають міфи про його першість над іншими богами. Навіть більше, вони намагаються створити щось схоже на монотеїстичне вчення – нібито існує тільки один бог Мардук, всі інші боги – це лише його різні прояви. У цьому тяжінні до монотеїзму відбилася політична централізація держави.

Як і в інших східних державах, носії влади, царі, ставали предметом релігійного поклоніння. Царі вважалися не тільки посередниками між богом і людьми, але і вважалися нащадками богів, їх живим втіленням на землі.

Намагаючись зрозуміти зміну пір року, причину щорічного вмирання  і відродження природи, жителі стародавньої Месопотамії створили міф про смерть і воскресіння бога природи і рослинностіТаммуза, якого повертає до життя богиня кохання і родючостіІштар. В легенді оповідується, що після смерті Таммуза Іштар спускається в підземний світ, залишаючи біля кожного стража семи воріт преісподньої одну із своїх прикрас. Ув’язнення Таммуза та Іштар у потойбічному світі зупиняє весь процес життя на землі, що примушує богів звільнити з надр підземного царства «покровителів» родючості.

Центром релігійного життя був храм, який виконував також світські функції (збирання податків, торгівля, судочинство). Вавилонські храми – це величні будови у формі сходинкових веж стали приводом для створення єврейської легенди про побудову Вавілонської вежі аж до небес. Жерці - прислужники храмів, являли собою дуже впливовий прошарок у суспільстві. Походили вони із знатних родин, одержували це звання у спадок. Однією з вимог до жерців була вимога, що зустрічається в багатьох релігіях – не мати фізичних недоліків.

Розвиток землеробства вимагав необхідності спостерігати за рухом небесних світил. Тому в Месопотамії дуже рано стала  розвиватися астрономічна наука. Спостерігання велося жерцями з висоти веж храмів.

Орієнтування знань на небо, а також концентрація цих знань в руках жерців суттєво відбилася на релігії. Земні справи пояснювалися впливом небесних світил. Віщування шумерійських жерців за розташуванням зірок започаткувало астрономію та астрологію.

Жителі цього регіону створили дуже розвинену міфологію, в якій ми зустрічаємо ідеї про створення світу і всесвітній потоп, про створення першої людини та втрати безсмертя. У месопотамській релігії зародилися уявлення про гріховність людини. Особливе місце відведене долі, безсмертю людини.

Шумеро-вавілонська релігія зникла, але залишила в духовному житті людства глибокий слід: ідеї про смерть та воскресіння богів, всесвітній потоп, прагнення до монотеїзму та ін.

2.2.4. Релігія Стародавньої Греції

Велику роль у розвитку світової цивілізації відіграла антична культура, яка своїми витоками пов’язана з релігійними уявленнями стародавніх греків і римлян.

Давню Грецію, розквіт якої припадає на 5-4 ст. до н.е. справедливо вважають колискою європейської цивілізації. Саме тут формувалося багато галузей сучасної культури та науки. Давньогрецьку, філософську, наукову, релігійну думку відзначалиглибока і всебічна аналітичність, виваженість, гармонійність, довершеність.Територія давньої Греції охоплювала південь Балканського півострова, острови Егейського моря і західне узбережжя Малої Азії.

Релігія Давньої Греції була політеїстичною. У догомерівську епоху (до7 ст. до н.е.) найпоширенішими були тотемічні, фетишистські, анімістичні вірування. Давні греки вважали, що світ наповнений демонічними силами – звіроподібними та людиноподібними істотами. В основі їх світорозуміння булообожнення природи.

У 8ст. до н.е. Гомером були написані «Іліада» та «Одісея», в яких зображено розгорнуту картину давньогрецького життя, в тому числі і релігійні уявлення. Світ, за Гомером, заселений богами і людьми. Вони мають багато спільного між собою, але боги невидимі, люди – смертні, а боги - безсмертні. Померлі предки продовжують своє існування в підземному царстві.

Однією з особливостей стародавньої релігії Греції буларелігійна терпимість. Сприятливі умови для цього створювало багатобожжя. Давньогрецька релігійно-культова система не була монолітною, оскільки Давня Греція ніколи не знала державної релігії. У цій системі уживались різноманітні культи.

Моральним проблемам не приділялося особливої уваги, потойбічної винагороди не існувало. Давньогрецька релігія звеличувала фізичну працю. Тому багато богів протегували різним видам діяльності. Існував культфізичної досконалості людини та її гармонійного фізичного та духовного розвитку,що проявилося в Олімпійських іграх, впроваджених у 776р. до н.е.

Основу культових дій становили жертвоприношення. Цей обряд дуже детально регламентувався, часто супроводжувався великою кількістю жертовної худоби.

Центрами відправлення релігійного культу були храми. Храми були «державою в державі», жили за своїми законами, користувалися правами недоторканості. Зазвичай храм знаходився на пагорбі,до нього піднімалися сходами, число яких було непарне, щоб людина могла вступити в храм із щасливої правої ноги. Характерними для еллінської храму були колони біля входу або навкруг будівлі. Будівництво храмів, прикраса їх колонами і статуями надовго визначили шлях розвитку всього мистецтва Європи .

Жрецтво не користувалося особливими привілеями і не було таким могутнім, як це було, наприклад, в Єгипті. Жерці не одержували це звання у спадок. Найчастіше  їх обирали жеребкуванням. Таким чином вважалося, що божество саме обирає собі служителів.

Давньогрецька міфологія є одним із найяскравіших феноменів світової цивілізації. Всі міфологічні образи були зосереджені навколо подій, пов’язаних з гороюОлімп.Давні греки розглядали світ як велику родову общину. Управляли цим світом верховні боги, що мешкали на Олімпі. Усі вони уявлялися прекрасними божествами, втіленням найбільших чеснот. Крім них були численні другорядні божества. Релігія Стародавньої Греції являє собоюкласичний зразок ієрархічного політеїзму.Олімпійський пантеон очолював правитель світуЗевс – верховне божество, батько богів і людей, син титанів Кроноса та Реї. Після перемоги над Кроносом, який пожирав своїх дітей, три брати –Зевс, Посейдон та  Аїд– поділили світ між собою. Зевсу дісталося володарювання на небі, Посейдону – у морі, Аїду – в царстві мертвих. Усі олімпійські боги були підлеглими Зевса і правили своїми сферами світобудови, спираючись на менших богів і духів. Олімпійські боги антропоморфні – фізично тотожні людям.

До оточення Зевса входилибогиня перемоги Ніка, богиня права і справедливості Фемідата ін. Родина Зевса складалася з його дружиниГери– покровительці шлюбу, сім’ї і дітей;Аполлона– бога сонця і музики;Артеміди – богині полювання;Афродіти– богині краси і кохання;Афіни – богині мудрості;Гермеса– бога торгівлі. Існували і другорядні боги, які не перебували на Олімпі: Гефест – покровитель ковалів;Деметра – землеробства;Діоніс – виноробства і рослинності;Пан– пастухів тощо.

В умовах багатобожжя склалися умови для утвердження ідеї значущості людини у світі, що знайшло відбиток укульті героїв, який займав значне місце у давньогрецькій релігії. Герої-боги і титанічні образи виступають, уособленням людського генія, сили, мужності, ідеальних людських властивостей, що прославляють людину, возвеличують її навіть над богами.

Особливо колоритною фігурою бувПрометей, двоюрідній брат Зевса, друг і заступник людей. Титан Прометей дав людям розум, знання, навчив їх скотарству, землеробству, кораблебудуванню і мореплаванню, обробці металів, рахунку, листуванню, лікарській справі. Він приніс їм і благодатний вогонь. Цим заступництвом людей Прометей накликав на себе гнів самого Зевса і піддався страшному тисячолітньому покаранню. Він був прикований до скелі Кавказу, де його щодня катував орел Зевса, викльовуючи йому печінку, що за ніч  зростала знов. Лише через багато років його звільнив Геракл.Геракл – син Зевса і земної жінки – здійснив численні подвиги. Завдяки надлюдським якостям вичистив авгієві конюшні, здобув пояс амазонок, яблука, що дарують молодість.

Давньогрецька міфологія протягом багатьох століть живила своїми ідеями культуру усього людства.

Після виникнення могутньої імперії ОлександраМакедонського (4ст.до н.е.)відбулося зближення релігій  античного світу і Близького Сходу. Культи східних богів поширювалися в Греції, а грецькі боги знаходили нових прихильниківна Сході. Грецька міфологія стала загальновизнаною. Це засвідчило об’єктивну тенденцію релігійного синкретизму ( взаємовпливу) в процесі розвитку зв’язків між народами. На початку нової ери стара грецька віра все більше і більше поступається християнству, яке відповідало новим вимогам часу і духовним потребам.

2.2.5. Релігія Стародавнього Риму

Релігія Стародавнього Риму пережила ті ж стадії еволюції, що й інші релігії Стародавнього Сходу і Стародавньої Греції. Певну роль в ній відігравали залишки тотемізму. Так, римляни вважали, що походять від вовчиці, яка  вигодувала засновників Риму – Ромула і Рема.

Завоювання римлянами Стародавньої Греції, культура якої була набагато вищою, вчинило значний вплив на всі сфери життя римського суспільства, у тому числі на релігію. Римляни запозичили у стародавніх греків весь пантеон богів, а також пов’язану з ними обрядовість. Грецькі боги в Римі одержали нові імена та нову прописку.

Ця релігія значною мірою відображена у римській міфології, яка в свою чергу зазнала величезного впливу грецької. З утворенням класів у державі боги давньоримської релігії (їх було близько 30) стали загальнодержавними, не пов’язаними з певною територією. Найвищим серед державних богів, що уособлював могутність Риму, вважавсяЮпітер– бог неба, світла, володар погоди і дощу, носій перемоги.

Найбільш вшанованими були такожЮнона— богиня шлюбу, материнства, жінок, дружина Юпітера;Мінерва— богиня родючості, покровителька мирної праці й ремесел, наук і мудрості, медицини й мистецтва;Марс— бог війни.У 7-5 ст. до н.е. боги оселилися на пагорбі, що називається Капітолієм.

Як і в Греції, в Італії не було особливогожрецького стану. Служіння богам здійснювалося жрецькими колегіями (товариствами).

Перетворення Риму на середземноморську державу спричинило чималий вплив східних культур з культами їхніх богів. Для релігійного життя періоду пізньої імперії характерний синкретизм.

Імператорський культ. Наслідком змін, обумовлених створенням імперії, був культ носія вищої політичної влади — імператора. У виникненні такого культу чималу роль зіграло те, що Римська імперія була спадкоємицею східних монархій.

Криза суспільного ладу (на початку нової ери) викликала глибокі соціальні та світоглядні зміни в житті Римської імперії і стала однією з причин прийняття населенням християнської віри.

2.3. Пізні національні релігії

2.3.1. Характерні риси

Пізні національні релігії–  релігійні вірування, що охоплювали своїм впливом усі соціальні шари населення в межах однієї національності.До цієї релігійної форми належить багато релігій, що існують у наш час.

Цим релігіям притаманніпевні спільні риси:

Перша — великі масштаби впливу. Тепер можливість взяти участь у відправленні культу мала й найбільш експлуатована частина суспільства.

Друга— довга живучість. Багато пізніх національних релігій, як зазначалося, існують і до цього часу.

Третя— єдність політеїзму і монотеїзму. Більшість релігій цього типу є політеїстичними. Але є серед них і монотеїстичні. До останніх належать іудаїзм і сикхізм.

Четверта— спрощення жертвоприношень. Жертви худоби, птиці значно скорочені або зовсім ліквідовані. Повністю відмовились пізні національні релігії від людських жертвоприношень.

П’ята— розвиненість вчення про потойбічні відплати. На цьому етапі розвитку релігії вчення про потойбічне життя набуло першорядного значення.

2.3.2. Зороастризм

Ця стародавня релігія виникла приблизно у VII ст. до н. е. в Персії (сучасний Іран). Її засновником вважається легендарний пророк Заратуштра. Греки вважали Заратуштру мудрецем-астрологом й перейменували його в Зороастра (відгрець.«астрон» — «зірка»), а його віровчення назвали зороастризмом. Зороастризм є релігією, що спирається на етичні абстракції добра і зла, світла і пітьми.

Зороастризм ще називають маздаїзмом — від імені його головного бога Ахурамазди, релігією Авести(від назви священної книги) вогнепоклонством за поклоніння культу вогню. Він єпершою релігією Одкровення— релігією, вчення якої одержане пророком від Бога. Одкровення Зороастра склали книгу Святих Писань, відому під назвоюАвеста.

Виникнувши на території Іранського нагір’я, зороастризм набув широкого поширення у ряді країн Близького і Середнього Сходу. Зороастризм був державною релігією стародавніх іранських імперій приблизно з VI ст. до н.е. до VII ст. н.е.

Характерною рисою зороастризму єдуалізм. Прибічники цієї релігії визнавали, що в світі і в природі панують два основних начала: життя і смерті, світла і темряви, добра і зла. Верховний бог Ахурамазда вважався благим богом світла і добра, і в його імені поєднувалися уявлення про владу і мудрість (перс. «мазда» — мудрість).У основі всього всесвіту і всього людського життя лежить одвічна боротьба між богом творчої силиАхурамазда і началом зла —Анхра Майнью, що втілював смерть, хвороби, всіляку нечисть.

З цим уявленням про вічну боротьбу в житті, в природі двох протилежних начал було пов’язано івчення про моральність. Зороастрійське віровчення, на думку його послідовників, унікальне, багато його положень благородні і глибоко етичні.

Якщо попередні релігії обмежувалися соціальними нормами, зосереджувалися на суспільних обов’язках людини, то зороастризм обґрунтовує загальнолюдські норми моралі, акцентує увагу на особі. Основу його етики становить тріада: добра думка, добре слово і добра справа.

Дуже важливі для зороастризму такі поняття, як істина, справедливість, вірність, сміливість, порядність і доброта, а також праведність і благочестя. Дуже істотна для зороастрійця святість слова. У основі цієї праведності лежить віра в Судний день, вимога відповідальності як за свою власну долю, так і за долю людства. Не випадково, що навіть мусульмани при укладанні угод вважали за краще мати справу із зороастрійцями, зважаючи на їх чесність, порядність і непідкупність.

Характерними рисами зороастрійського культу є обов’язкова щоденнап’ятиразова молитва, піклування про природу, тваринний світ, а такожпоклоніння чотирьом стихіям:вогню, воді, землі і повітрю.

Поклоніння верховному божеству Ахурамазді виражалося, в першу чергу, впоклонінні вогню – символу богаАхурамазди. Вогонь представлявся в різних видах: це був вогонь блискавки, вогонь, що дає тепло і життя людському тілу, і, нарешті, вищий  священний вогонь, що запалюється в  зороастрійських храмах.

У VIII— VII вв. до н.е.храми вогнюбудували у вигляді веж. Усередині храму вогню було трикутне святилище, в центрі якого знаходився чотириступінчатий вівтар вогню. По сходах вогонь доставлявся на дах храму, звідки був видний здалеку.

Пізніше, у перших століттях нашої ери, зовнішнє внутрішнє оформлення храмів  було набагато простішим. Це була кам’яна або глиняна банеподібна зала з глибокою нішею, де в великій латунній чаші на кам’яному постаменті — олтарі — розташовувався священний вогонь.

Однією з особливостей зороастрійського культу єжорстке розрізнення сфер «чистого» і «нечистого» – в руслі боротьби добра і зла.

Боязнь осквернення джерел життя — вогню, води і землі  – є відмінною рисою зороастризму. Наприклад: наливати воду необхідно чистими руками, не можна виходити з житла в дощ, щоб не забруднювати землю і воду. Зороастрійці не споживають м’ясо, заздалегідь не видаливши з нього кров. Заборони накладаються на їжу або купання у присутності іновірців. Для розведення вогню в домівці користуються лише чистими, сухими дровами. Під час приготування їжі жодна крапля не повинна попасти у вогонь.

Після завоювання Ірану арабами у VII ст. н.е. і прийняття нової релігії — ісламу — зороастрійці почали переслідуватися. У VII—X ст. більшість з них поступово переселилися до Індії, де їх назвали парсами. Зараз зороастрійці окрім Ірану і Індії проживають у Пакистані, Шрі-Ланці, Сінгапурі, Шанхаї, Гонконзі, в США, Канаді і Австралії. У сучасному світі число послідовників зороастризму складає близько 130-150 тис. чол.

2.3.3. Іудаїзм

Однією з найдавніших національних релігій є іудаїзм, якому належить особливе місце в історії релігії та світової культури. Це  перша монотеїстична релігія, одна з небагатьох національних релігій давнього світу, що збереглися дотепер. Водночас його вчення є складовою частиною двох світових релігій — християнства та ісламу.

Іудаїзм— національна релігія євреїв, що виникла на території Палестини на зламі II—I тисячоліть до н. е. Термін «іудаїзм» походить від назви єврейського племені Іуди, яке було самим багаточисельним серед усіх 12 єврейських племен («дванадцяти колін ізраїлевих»), а наприкінці XI ст. до н. е. стало, домінуючим, оскільки на чолі сформованої Ізраїльсько-іудейської держави став представник цього племені – цар Давид.

У єврейського народу (іудеїв)була віра у одного Бога – бог Яхве (Ієгова). І вся релігійно-культова діяльність, система соціальних норм і зв’язків єврейського народу будувалась навкруг цього Бога. Для поклоніння богу Яхве в столиці держави Ізраїль сином Давида царем Соломоном в 945 році до н. е. був побудований храм Яхве, який став центром культової діяльності іудаїзму.У 1 тис. до н.е. Палестина кілька разів була завойована сусідніми державами, храм був зруйнований, відбудований, потім знову зруйнований. Сьогодні від нього в Єрусалимі залишилася лишеСтіна Плачу. Після цих завоювань населення вивозилося з Палестини. В результаті євреї були розпорошені по всьому світу, зберігаючи почуття духовної єдності(діаспори). Іудаїзм стає ідейною основою боротьби євреїв за відновлення своєї державності,  повернення на землю предків.

У 1948р. утворилася держава Ізраїль із сильним впливом іудейських засад у всіх сферах суспільного життя. Історично виділяютьтри основні історичні періоди іудаїзму: давній,талмудичний і сучасний.

Перший давній періодприйнято називатибіблійним, це коли формувалося Святе Письмо іудаїзму – Старий Завіт.Завіт – угода,договір,союз Бога з людьми.

Старий Завіт складається з 39 книг, які створювалися протягом 15 століть –  з 13 ст. до н.е. по 2 ст. н.е. В іудеїв він має назвуТанах,структуру якого складають:

1.Тора (вчення), або Закон –  основний священний текст  іудеїв. Тору ще називаютьП’ятикнижжям Мойсеєвим,оскільки вважається, що вона продиктована пророку Мойсею самим Богом і жодна книга не може з нею зрівнятися. У ній розповідається про історію євреїв від створення світу і приводиться зведення догм, правил і ритуалів культу Яхве, включаючи 10 заповідей (Декалог).

2. Друга частина Старого Завіту -Пророки.Книги, що розповідають прозавоювання Палестини, розселення євреїв, описують бачення пророків, яким періодично відкривав свою волю Яхве.

3.Писання– це  історичні і поетичні твори, призначені для публічного читання під час великих релігійних свят. Найбільш відома серед них збірка релігійних співів — Псалтир.

Другий період розвитку іудаїзму називають талмудичним.Талмуд (євр.вивчення) — заснований на біблійному віровченні багатотомний релігійно-філософський, моральний, побутовий, законодавчий і судовий кодекс, що формувався протягом багатьох століть з 4 ст. до н.е до ст. н.е. Структурними складовими Талмуда є Мішна (об’ємний коментар до Старого Завіту) та Гемара (збірник тлумачень до трактатів Мішни). Тривалий час Талмуд передавався від покоління в покоління усно. Тому його називаютьУсним Законом, аТанах – Письмовим Законом. Старий Завіт і Талмуд співвідносяться між собою як Святе Письмо і Святе Видання.

Третій етап у розвитку іудаїзму настав на початку 19 ст. і був пов’язаний з буржуазно-правовою емансипацією євреїв. В умовах капіталістичного світу виникла потреба пристосувати іудаїзм до нових умов життя шляхом осучаснення догматики та спрощення культу.

У сучасному іудаїзмі розрізняють три  основні напрямки:

Ортодоксальний, що зберігає незмінними  традиційні ідеї та культ;Консервативний, в якому ритуали дещо спрощені. але догматика  залишається незмінною;

Реформований,що передбачає докорінну  зміну релігійного життя.

Перейдемо до розгляду віровчення іудаїзму. Центральними в релігійно-культовій системі іудаїзму являються два положення:

Отже, тільки  Бог Яхве є істинним Богом. Вважається, що  називати справжнє ім’я Бога не можна. Його називають різними іменами, наприклад,  Адонаі (Бог), Елогім (Бог), Саваоф(Господь воїнства) та ін.

Бог – Творець всього світу – видимого і невидимого, матеріального і духовного. У книзі Буття йдеться про те, що Він створив світ з нічого за шість днів ( під «днями» розуміються періоди,  тривалість яких можна тлумачити по-різному). На шостий день Бог створив людину за своїм образом і подобою із праху земного і вдихнув у неї душу. Потім Бог створив з ребра Адама жінку Єву, благословив їх на подружнє життя в раю. Але  потім Бог вигнав їх із раю після того, як Єва та Адам порушили його заборону  не їсти плоди з дерева пізнання добра і зла в Едемському саду. В іудаїзмі і християнстві це називають первородним гріхом, від якого людство страждає і донині.

Центральна ідея іудаїзму – ідея обираності Богом євреїв «своїм» народом. З якою метою? Щоб вони з моменту обрання виконували серед інших народів впродовж всієї світової історії особливе, дане їм Богом завдання.

Чому саме євреїв, а не який-небудь інший народ? Щоб зрозуміти це, звернемось до Біблії. У Торі сказано про це так: Бог не знаходить народ, що повною мірою відповідає Його задуму, і вирішує його створити.

Створити з однієї обраної людини — Аврама. Аврам, якого Бог назвав Авраамом і склав з нимУгоду. Людина складає Угоду з Богом і ці принципово нерівні сторони завдяки Договору нібито урівнюються. Чого ж хоче Бог від Авраама і що він обіцяє своєму союзнику? Авраам  повинен повністю змінити своє життя,  почати її наново, не дивлячись на похилий вік. Символом цього неймовірного союзу стало обрізання.

Бог сказав Аврааму: «ходи переді мною, будь непорочний».

Що означає «переді мною»? Тора розповідає, що з того часу, як Адам, порушивши наказ Бога, сховався від нього, історія людства є не чим іншим, як історією «ховання» від  Бога. В результаті пам’ять про Бога поступово зникає з покоління в покоління.

І ось Авраам став людиною, що повернулася. Він повинен не ховатися, не втікати, а завжди бути перед Богом, «ходити перед ним», тобто завжди бути відкритим для Бога. Таке  «ходіння перед Богом» передбачає наявність певних якостей, тобто, бути непорочним. Що це означає?  Авраам, що втілював весь єврейський народ в одній особі, не повинен був мати недоліків, всі людські чесноти повинні були з’єднатися в ньому, він повинен бути чесним та відвертим, відданим Богу. Отже, Авраам при укладанні  Угоди з Богом бере на себе нелегкі зобов’язання.

Які ж зобов’язання бере на себе Бог? Бог обіцяє, що Авраам стара, бездітна людина, стане родоначальником цілої нації і що благословивши Авраама, а через нього й весь єврейський народ, благословить тим самим «всі племена земні». В той же час він погрожує проклянуть всіх обранців, хто буде злословити на його адресу. Бог обіцяє  дати Аврааму та його нащадкам «всю землю Ханаанську у вічне володіння».Ханаан – стародавня назва Палестини, Сирії та Фінікії. Бог також обіцяє, що цей союз буде вічним.

Виконуючи угоду, Авраам покинув Месопотамію, пішов в Ханаан і кочував там зі своєю родиною. У нього народилося два сина – Ізмаїл від наложниці (араби вважають його своїм родоначальником) та Ісаак від дружини Сарри. Сина Ісаака – Іакова , Бог назвав ім’ям Ізраїль, яке стало символом всього єврейського народу і назвою держави. У Ісакова було 12 синів. Нащадків кожного з них називають «колінами». Таким чином є 12 колін  ізраїлевих.

Після смерті Авраама під час засухи євреї переселилися в Єгипет, де вони з вільних людей перетворилися на рабів. Коли політика фараона почала загрожувати існуванню євреїв, Бог наказав їм покинути «дім рабства» і йти в землю Обітовану. Фараон не збирався відпускати підданих, яких збирався використовувати на важких роботах. Це стало можливим лише після втручання Бога, що наслав на Єгипет десять покарань.

Вважається, що вихід з Єгипту стався наприкінці 13 ст. до н.е. Ім’я людини, що вивела євреїв з Єгипту– Мойсей, якого в іудаїзмі вважають найвеличнішим із пророків. Він чудом врятувався від смерті, коли був малюком, потім виховувався при дворі фараона і, нібито, не мав нічого спільного із своїм народом. Але, виконуючи волю Бога, він звільнив їх від рабства, став їх  вчителем і вождем. Вважається, що вихід з Єгипту відбувся наприкінці 13 ст. Шлях до землі Обітованої був дуже довгим – 40 років євреї подорожували по  пустелі. Коли вони мешкали майже рік на околицях гори Спинай ( Синайський півострів), Бог звернувся тепер вже до всього народу з пропозицією Угоди. Вчорашні раби фараона були приголомшені. Вони попросили Мойсея, щоб він один розмовляв з Богом, заздалегідь пообіцявши погодитись на все, що запропонує Бог.

Згідно з єврейською традицією Мойсею на горі Спинай була відкрита  вся Тора. Видимим символом Союзу євреїв з Богом стали скрижалі (кам’яні пластини) зДесятьма заповідями– головна святиня єврейського народу. Скрижалі були поміщені в  Ковчег, в якому їх переносили під час  подорожування по пустелі.Ковчег Завіту, як його називають, знаходився потім у побудованому  Соломоном Храмі та невідомо куди зник після руйнування храму вавилонянами .

Отже,в  цьому Союзі  цілого народу і Бога відтворюється Союз Бога з Авраамом. Бог пообіцяв людям, що стояли біля гори, що вони будуть його народом. І в цьому разі єврейський народ, як колись Адам, повинен «ходити перед Ним» і  «бути непорочним».  На відміну  від  історії з Авраамом, вимоги Бога біля гори Спинай розгорнуті  та  деталізовані. Основу їх становлять Десять заповідей.

Синайське одкровення датується 13 ст. до н.е. Це  означає, що 33 століття єврейська свідомість виховувалась на цих принципах. Для когось вони можуть показатися занадто простими, але все ж  залишаються для людства програмою дій, задачею, все ще не вирішеною. Звичайно, євреї постійно порушували ці принципи, але, важливо, що навіть порушуючи їх, вони усвідомлювали, що  порушують Союз з Богом. Отже , ідея обираності означає, що Бог наклав на єврейський народ певні зобов’язання і неухильне виконання їх стає змістом єврейської історії.

Складовою іудейського  віровчення про Бога Яхве є догмат про прихід Месії. Вважається, що сили добра і зла не будуть співіснувати у світі вічно. Їх вирішальна битва  неминуча і в ній переможе посланець Бога – Месія.

«Месія» – переклад слова «Машинах» - на івриті означає «помазаник», тобто, особа, що отримала благодать, силу та владу від Бога через обряд помазання освяченою олією (єлеєм). На грецьку мову «Машинах» перекладається, як Христос. Після перемоги  над силами зла Месія  здійснить Страшний суд із покаранням  супротивників Яхве та винагородить його послідовників. Після цього настане царство Месії, в якому Бог відкриється людям, світ радикально зміниться, всі мертві воскреснуть.

Отже,основними догматами іудаїзму є: віра в єдиного Бога; в богообраність єврейського народу; в  прихід  Месії;  в безсмертя душі; в існування потойбічного світу.

Етика іудаїзму. Основу моралі іудаїзм вбачає в десяти біблійних заповідях, дарованих Мойсеєм людям від імені Бога. Порушення їх вважається злочином перед Богом. Вони гласять:

1. «Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів переді Мною.»

2. «Не роби собі ідола або подоби того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що у воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм...»

3. «Не призивай Імення Господа, Бога твого, даремно...»

4. «Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий — субота для Господа, Бога твого...»

5. «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі.

6. «Не вбивай!»

7. «Не чини перелюбу!»

8. «Некради!»

9. «Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!»

10. «Не жадай дому ближнього свого, не жадай дружини ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що у ближнього твого!»

Чотири з цих заповідей присвячені взаємовідносинам з Богом, шість – соціальному життю людей. Ці заповіді, які пророк Мойсей одержав від Бога на горі Синай, ще називають Законом, Декалогом.

Паралельно з релігійними уявленнями формувався культ. Він містить численні настанови, розпорядження, вимоги, обмеження, заборони. Досить  згадати 613  приписів: 365 заборон і 248 повелінь, що стосуються всіх сфер життя. Іудаїзм прискіпливо  ставиться до виконання обрядів і  дотримання свят, які суворо регламентовані. Серед великої кількості свят  можна виділити шабат (суботу), песах (пасху),   Рош-Ашана (Новий рік), Йом-Кіпур   (День спокути) та інші.

Іудаїзм зайняв особливе місце в історії релігії,  перш за все, тим, що це – перша монотеїстична релігія. У різних міфологічних моделях світу значення людини і божества визначалося їх містом і функцією в механізмі космічного порядку. Ні людина, ні бог, не володіли в цьому контексті самоцінністю.

Біблія вводить інший – релігійний погляд на місце людини і бога у світі, їх взаємні стосунки. Такий поворот обумовлений центральною ідеєю іудаїзму – послідовним єдинобожжям. Через складну еволюцію, безпосередньо пов’язану з історією єврейського народу, монотеїстична ідея стає стрижнем релігійної свідомості і затверджується як універсальне пояснення витоків, змісту і сенсу життя. Ідея богообраності змусила людей відчувати відповідальність за хід історії, служити вищим цілям. Соціальна етика богообраного народу розвиває ідею особистого гріха і відповідальності.

2.3.4. Конфуціанство

Конфуціанстворелігійно-філософська система Китаю, яка протягом тисячоліть значною мірою впливала на розвиток китайської цивілізації.  Його називають ще етико-філософським вченням. Конфуціанство виникло в 6 – 5 ст. до н.е., його засновником вважається Конфуцій.

Щоправда, сам Конфуцій не намагався створити нової релігії, а прагнув сформулювати  загальні засади соціального життя Китаю та морального життя окремої людини. Це можна краще зрозуміти, якщо розглянути цю релігію в контексті специфіки стародавнього Китаю, психологічних особливостей мислення, духовної орієнтації його населення. Буденно мислячий китаєць багато не задумувався над таємницями буття і проблемами життя і смерті. Він понад усе цінував своє  матеріальне  життя. Найвеличнішими  пророками тут вважалися, насамперед, ті, хто вчив жити гідно і у відповідності з прийнятою нормою – жити не заради життя, а заради благополуччя на тім світі або рятунку від страждань. Усі ці особливості системи цінностей, що склалися в Китаї за тисячоліття підготували країну до сприйняття тих принципів і норм життя, які назавжди увійшли в історію під назвою «конфуціанство».

Конфуцій виступає як систематизатор  духовного досвіду своїх попередників. Він вперше сформулював низку принципово нових для свого часу приписів поведінки людини в суспільстві. Основним змістом конфуціанства є наступне.

1.Принцип гуманності  (жень) – людина повинна жити, піклуючись про інших, керуватися любов’ю до людей. Конфуцій створивідеал удосконаленої людини – Цзюн-цзи.Високоморальний  Цзюн-цзи як еталон для наслідування володіє двома гідностями: гуманністю і почуттям обов’язку. Поняття «гуманність» включає в себе багато якостей: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей тощо.  Цзюн-цзи – це людина  щира та привітна, розважлива та хоробра, уважна в словах та пильна в своїх справах, байдужа до матеріального комфорту та спокус.  Цзюн-цзи спочатку обмірковує свої кроки, а потім діє.

Обов’язок  – це моральне зобов’язання, яке  людина накладає на себе сама.  Почуття обов’язку, як правило, зумовлене знанням і вищими принципами, але не розрахунками. Цзюн-цзи присвячує своє  життя пошуку істини, служінню людям та ідеалам. Конфуцій вважав, що найважливішим заняттям в житті людини є підвищення знань. На думку  Конфуція саме благородна людина повинна керувати суспільством. Завдяки конфуціанству в країні виник і утримувався впродовж тисячоліть нечуваний культ писемності, освіти.

2. Концепція  соціальної гармонії.Найважливіша засада соціального порядку – це безперечне підкорення тим, хто вище за соціальним станом та віком. Взагалі Конфуцій вважав, що лад у державі можливий лише при дотриманні принципу: «держава – то велика родина, а родина – це маленька держава». Все в світі повинно бути підпорядковано, кожен  повинен займатися своєю справою і робити її дуже добре.

3. Концепція ритуалу. Важливою рисою ментальності китайців, яку виховувало саме конфуціанство, було вшанування церемоніалу. Для китайців була  важлива процесуальна форма тієї чи іншої події. Китаєць за будь-яких умов повинен поводити себе згідно зі своїм соціальним статусом та віком.

4. Культ предків займав особливе місце в конфуціанстві. Після смерті предки сприймалися як з’єднуючий ланцюжок між духами і людьми. Вони ж захищали від злих духів. Без поради душ померлих предків не починалася жодна справа.  «Своїх духів» мала кожна китайська сім’я і лише їм можна було поклонятися. На честь предків  будувалися храми, відбувалися жертвоприношення.

5. Культ сім’ї -одна з найважливіших основ соціального порядку, тісно пов’язаний з культом предків. Сім’ю вважали серцевиною суспільства, інтереси сім’ї переважали над інтересами окремої особи. За Конфуцієм,  суворе підкорення старшим, піклування про батьків –  як матеріальне, так і духовне – найперший обов’язок кожного китайця. Проявами матеріального піклування є здобування їжі, дбання про  здоров’я батьків, забезпечення їх житлом тощо. Проявами духовного піклування є, наприклад повне підкорення їхній волі, підтримка авторитету батьків будь за що, навіть якщо вони помиляються.

6. Концепція «Неба» і «небесного веління»займає значне місце в  конфуціанстві. Небо – найвища духовна сила, яка стежить за справедливістю на землі. Людина обдарована  Небом певними моральними рисами, повинна жити в злагоді з ним, з моральним законом («дао»)  й удосконалюватися за допомогою навчання.

Конфуціанство підтримало і піднесло створений ранішекульт правителя, імператора, «сина  Неба», який управляв Піднебесною від імені великого Неба. Згодом склався справжній культ Піднебесної держави, яка розглядалась як центр Всесвіту, вершина світової цивілізації.

У конфуціанстві немає професійних служителів культу. Всіма релігійними обрядами займаються авторитетні знавці конфуціанства.

Отже, не будучи релігією  у повному розумінні цього слова, конфуціанство стало більшим, ніж просто релігія. Конфуціанство  – це основа всього китайського способу життя, принцип організації, духовна основа китайського суспільства.

2.3.5. Даосизм

Даосизм, поряд з конфуціанством, одна з основних релігійно-філософських течій Китаю. Виник в 6 – 5 ст. до н.е. Його  засновником вважається легендарний мудрець Лао Цзи, тобто «старий вчитель».

Головними категоріями даосизму є поняттядао(шлях), яке має безліч різних значень, іде– особистий обов’язок  людини.

Категоріюдаозалежно від контексту слід розуміти або якВелике Дао– універсальний закон всесвіту, або якприроду в цілому, яка перебуває в невпинному русі, яку ніхто не створював, або якуніверсальну необхідність,  якій підкоряється воля всесвіту, або як джерело енергії та життєвої сили.

Даоси пропонують ексцентричнуфілософію життя, засновану на принципі бездіяльності. Досконала людина не повинна втручатися в активне життя, має бути відстороненим, бездіяльним спостерігачем, щоб не порушувати природний хід подій. Вона повинна вести максимально пасивний, споглядальний спосіб життя, намагаючись вслухатись в дао. Бездіяльність є вищою фазою розвитку особистості. Вважається шкідливим навіть потяг до знань – «вільний від знань ніколи не буде хворіти».

Згідно з вченням Лао Цзи, взірцем керівника держави або службовця є  «той, хто любить свій народ». Але цей керівник або службовець теж має бути бездіяльним: «Коли правитель нічого не робить, народ стає кращим. Коли всі стануть бездіяльними, на землі стане спокій та врівноваженість».

У даосизмі важливу роль відіграють жерці. У даосів культові дії спрямовані перш за все на пізнання таємниць майбутнього за допомогою астрології.

Абсолютизація ідеї безсмертя стимулювала пошуки даосами способів продовження життя. Даосизм запропонував незвичайнуконцепцію досягнення безсмертя. Вважалося, що безсмертя можливе за таких умов:

1. правильного харчування – відмови від м’яса та вина, від овочів та зерна, переходу до вживання відварів та пілюль, які виробляються з кори дерев, сухого моху тощо, харчуватися сяйвом сонця, світлом місяця та зірок;

2. «обмежування серця» – людина повинна вміти контролювати емоції та пристрасті;

3. особливого комплексу фізичних вправ;

4. здійснення за життя 1200 (у деяких джерел 2000) добродійних вчинків.

Упродовж віків даосизм переживав злети і падіння, підтримку і гоніння, а іноді, правда на короткий час, ставав офіційною ідеологією якої-небудь династії.

2.3.6. Індуїзм

Індуїзм – національна релігія, яку сповідує більша частина населення Індії, а також Непалу, на острові Балі в Індонезії. Для європейців індуїзм є надто складним для сприйняття явищем. В індуїзмі немає проповідей, сповідей, таїнств як, наприклад,  християнському розумінні. Немає тут і прозелітизму – бажання залучити до своєї віри, адже двері до індуїзму щільно зачинено. Індуїстом не можна стати за бажанням, індуїстом можна лише народитися.

Поняття «релігія» підходить індуїзму лише частково. Для індуса не лише не існує у світі іншої релігії, а й взагалі немає нічого, що не було б  охоплено релігією. Мабуть тому в індуїзмі немає спеціального слова (навіть, поняття), яке б відповідало європейському розумінню цього явища. Релігія – це життя, а життя – це релігія. Індуїзм не тільки «спосіб життя», а й складна система світосприйняття.

Релігія для індуса – це відчуття себе частиною Космосу, слідування його вселенським законам.  Людина розглядається у нерозривному зв’язку з усією, живою і неживою природою. Немає поняття вродженої гріховності людини. І людина, і природа виступають як форми вияву божественного.

Розрізняють три основні періоди розвитку релігії Індії – ведична релігія, брахманізм та індуїзм.

Ведичний період починається приблизно з 2 тис. до н.е., коли в Індію прийшли завойовники з Центральної Азії – арії. Разом з аріями прийшов зовсім інший світ релігійних уявлень. Вони принесли з собою стародавніх богів, здійснювали складний ритуал жертвоприношення. Гімни і молитви, які арії складали богам, склали велике зібрання священних текстів. Вони називаються ведами і дали назву цьому періоду.

Веди – священне знання (слово «веда» співзвучне із  «знати»), у них  відбилися всі знання аріїв того часу про самих себе та навколишній світ.

Ведична релігія була релігією жертвоприношень і ритуалів, більшість з яких були надзвичайно складні і здійснювалися протягом тижнів і навіть місяців. Метою жертвоприношень було не умилостивлення богів, а підкорення їх волі жерців-брахманів для виконання бажання жертводателя. Уявлення про  ієрархію богів не було, головним вважався той бог, до якого зверталася людина.

З часом мова стародавніх Вед ставала незрозумілою для більшості населення. Але, як і інші священні тексти, вони не підлягали змінам – їх мова була священною. Поступово виділилася спеціальна група людей, які пам’ятали стародавні гімни, вивчали, тлумачили та пояснювали їх. Вважалося, що від того, як вони проводили обряди і привертали увагу та прихильність богів залежала доля як окремих людей, так і суспільства в цілому. Це були брахмани, які згодом стали вищою кастою серед людей.

У середині 1-го тис. до н.е. з розвитком рабовласницького ладу та диференціацією суспільства настає другий період індуїзму – брахманізм. В цей час склалися основи кастового ладу в Індії, який, як відомо, майже до наших днів є специфічною рисою суспільного життя цієї країни. Кастова система – одна з найбільш яскравих сторін індуїзму.

Що ж таке каста? Слово це португальського походження, означає  «рід», «вид», «порода». В самій Індії касти, як і етнічні групи, називаються інакше –«джаті», що означає народження.

Касти  беруть початок в чотирьох варнах, на які ділилося населення Стародавньої Індії. Слово «варна» означає «вид», «рід», «колір». Поділ суспільства на варни був обґрунтований тим, що у кожної людини свій обов’язок – дхарма і свій життєвий шлях. Найвищою була варна брахманів – жерців, вчителів, наставників, вчених. Наступною по рангу йшла, теж привілейована, варна кшатріїв – воїнів, правителів, знаті. До третьої варни – вайш’їв відносилися люди, що займалися сільським господарством, ремісництвом, торгівлею тощо. В четверту варну шудр входили залежні люди, слуги.

Каста визначала місце людини в індійському суспільстві, її стан, права, поведінку, навіть обличчя, включаючи одяг і знаки на чолі або коштовності. Ця система ґрунтувалася на суворих кастових заборонах, порушення яких суворо каралось. Сьогодні кастова система заборонена конституцією, але і понині вона залишається істотним інститутом соціальної організації в Індії. Вона буквально пронизує суспільне життя Індії і поділяє все населення країни приблизно на 3 тис. обособлених груп високого та низького походження, обставляє їх життя безліччю різних правил і  заборон.

На перший план у брахманізмі виходять нові божества, в значній мірі кастові. Найголовнішими з багаточисельних богів оголошується трійця – Брахма, Вішну і Шива. Вони уособлюють три основні функції: Брахма вважався творцем світу, Вішну – його охоронцем, а Шива – руйнівником, але він же й відновлював його знову. Наприкінці 1-го тис до н.е. Брахма відходить на другий план. Вішну і Шива стали найбільш вшанованими богами. Шанувальники цих богів складають два основні напрями в індуїзмі – вішнуїзм і шиваїзм, між якими немає антагонізму, відмінності полягають лише в об’єкті поклоніння.

Віровчення індуїзму в найбільш концентрованому вигляді втілюється в понятті дхарми. Дхарма – універсальний космічний порядок, який утримує і зберігає Всесвіт як одне ціле. Це закономірність, що передбачає народження людини  у певному соціальному прошарку. І тому людина повинна себе вести відповідним чином – дотримуватися освячених традицією релігійних звичаїв, настанов і обрядів. Отже, дхарма трактується також як закон, обов’язок – сукупність релігійних і суспільних обов’язків кожної людини і кожного прошарку. Поведінка та дії людини оцінюється в залежності від того, чи відповідають вони дхармі.

Однією  з вихідних положень індуїзму є ідея реінкарнації - концепції переселення (перевтілення) душ: смерть – це не припинення існування, а лише крок до наступного народження в іншому тілі, причому не обов’язково людському.

Вічний ланцюг перевтілення душ називається сансарою. Сансара (санскр.–повторення народжень і смертей) – уявлення про єдиний ланцюг переходів душі з однієї оболонки в іншу. Кількість можливих перевтілень необмежена. Остаточною метою перевтілення є його повне припинення – (мокша) – злиття душі людини (Атмана) з Абсолютом - Брахмою (світовою душею). На цьому шляху людина повинна суворо дотримуватися дхарми – правил своєї касти.

Череда перероджень в сансарі регулюється законом причинно-наслідкових зв’язків – кармою (санскр. – дія, обов’язок, відплата). Цим словом називають особливу містичну силу або автоматично діючий «закон відплати», згідно з яким поведінка людини в реальному житті (добрі чи злі думки, вчинки) зумовлюють її долю в подальших перевтіленнях.  За умови дотримання дхарми душа людини може переселитися навіть в тіло людини вищої касти. За найбільш праведне життя людина може досягти мокші, тобто спасіння, звільнення.

В середині 1 тис. н.е. брахманізм трансформується в середньовічний  індуїзм, який вважається розвинутим брахманізмом. З незначними змінами  він існує в Індії і зараз.

В етичній сфері індуїзм проповідує не насилля, миролюбність, терплячість, чесність у помислах і вчинках, самоконтроль. В уявленні індуїстів весь оточуючий світ – священний. Індуїст з дитинства впевнений, що в одному з наступних народжень він сам може з’явитися на землі у вигляді якоїсь тварини. Індуїст відноситься до тварин як до істот священних, яким ні при яких обставинах, за виключенням ритуалу, не можна чинити шкоди. Особливе шанування викликають також гори і ріки, рослини, дерева і камені, які вважаються живими істотами, що впливають на життя людей, і вшановуються як священні.

Культ. Щорічно в Індії відзначаються сотні релігійних свят, найвизначніші з яких являють собою багатолюдні яскраві дійства. Жертвоприношення, що були основним обрядом ведійсько-брахманської релігії, були замінені богопочитанням у храмах.

Але більшість обрядів проводиться не в храмах а в родинах. Індуїсти звертаються у молитвах  до зображень богів, які являються втіленням вищої сили. Релігійні обряди, заборони і настанови супроводжують людину з ранку до вечора і все життя від народження до смерті.

Але, незважаючи на строгий ритуал, індуїстський підхід до життя дає абсолютну свободу у світі думок та вибору релігійної практики. Віровченню індуїзму не притаманна ворожнеча до іновір’я, тому відсутнє й поняття єресі. Головною вважається поведінка, а  не віра. Саме кодекс поведінки об’єднує всі форми вірувань і релігійних практик в індуїзмі. Цей кодекс сформульований у словах Крішни в одному із священних текстів: «Жити без ненависті до всіх живих істот, бути дружелюбним і співчутливим безпристрасно переносити біль і насолоду». Людина може осягнути Бога через працю, медитацію, знання або просто через поклоніння. І всі шляхи будуть однаково цінними. В цьому є великий вклад індуїзму в світовий релігійний досвід.

2.4. Історична еволюція релігії як проблема релігієзнавства

Історія релігії — базовий релігієзнавчий підрозділ, який займається вивченням виникнення релігійних уявлень, основних етапів, закономірностей еволюції релігії та основних релігійних явищ в історії людства. Історія релігії ставить за мету збирання, науковий аналіз різноманітних фактів стосовно релігійних вірувань, звичаїв, традицій, культової практики в усіх народів, в усі історичні епохи з наступним їх узагальненням, порівнянням, періодизацією.Таким чином історія релігії відтворює цілісне уявлення про процес релігійного розвитку людства від глибокої давнини до теперішнього часу.

Виділимо в історії релігії кілька напрямів, які з різних теоретичних і методологічних позицій підходили до розв’язання даних завдань.

  1. Порівняльно-історичний підхід було започатковано у XVIII ст. французькими просвітниками, зокрема Ф. Вольтером. Цей підхід живився численними етнографічними відомостями щодо специфічних релігійних вірувань і культів неєвропейських народів, а також археологічними і лінгвістичними даними про зниклі прадавні культури. Методологічну програму цього підходу найяскравіше визначив англійський сходознавець і філолог М. Мюллер. Він стверджував, що «той, хто знає одну релігію, не знає жодної», оскільки для того, щоб зрозуміти ту чи іншу релігію, треба виявити її найдавнішу форму та порівняти її з іншими відомими релігіями, визначаючи подібне та відмінне між ними. До всіх релігій під час порівняльного дослідження має бути однаково неупереджене ставлення. Кожну конкретну релігію слід розглядати в контексті її історії.
  2. Еволюційний підхід.В історії релігії досить поширеним був еволюційний підхід, який складався під впливом праць Ч. Дарвіна. Одним із попередників цього підходу був німецький філософ Г. Гегель. У своїх лекціях з філософії релігії мислитель намагався поєднати «генеральну лінію еволюції релігії» — природна релігія, релігія духовної індивідуальності та абсолютна релігія з конкретними, відомими в його час релігіями. Таким чином, Гегелю чи не вперше вдалося представити історію релігії як закономірний процес, вражаючу ілюстрацію основного положення його системи: усе дійсне розумне, усе розумне—дійсне.

Представники еволюційного підходу сподівалися шляхом узагальнення фактів з історії релігії визначити, по-перше, «мінімум релігії», тобто первинну й визначальну для її подальшого розвитку форму, по-друге, основні стадії еволюції релігії, які виходили б з цього «мінімуму». Одним із фундаторів еволюційного підходу був англійський вчений Едуард Тайлор. Згідно з Е. Тайлором, зразки первинних форм релігії можна відшукати і в культурі «цивілізованих народів», які зберігаються там у вигляді пережитків (подібно луку: мисливського знаряддя та грізної зброї у минулому, спортивного інвентаря й дитячої іграшки у теперішньому). Е. Тайлор вважав, щовсі наступні релігії походять від анімізму — віри в людську душу, здатну існувати окремо від тіла, і духів, що наповнюють собою навколишній світ.

Оригінальну схему релігійної еволюції людства запропонував англійський класик релігієзнавства Джеймс Фрезер у своїй праці "Золота гілка": магія — релігія — наука. Магія — це дорелігійна стадія в історії людства, віра людини в саму себе, в свою здатність особливими (магічними прийомами) впливати на світ. Стадію релігії людство проходить тоді, коли втрачає віру в себе й приписує надприродні здібності богам чи духам.

Нарешті, сучасною слід вважати стадію науки, яка впевнена у тому, що світом керують природні закони, знову-таки підвладні звичайному людському розумінню.

Цікавою виявилася теорія преанімізму (Р. Кодрінгтон, Р. Маретт). З точки зору прихильників цієї теорії, життя людини й існування світу огорнуте надприродною силою Мана. Усі природні явища й усі події в житті будь-якої людини, відповідно, можуть бути розглянуті як наслідок діяльності цієї сили. Відчуття присутності надприродної сили, зазначав Р. Маретт є двозначним. З одного боку, ця сила сприймається як позитивна — Мана, з другого — негативно, звідси бере свій початок система табу, система заборон і приписів, регулюючих взаємодію людини й Мана.

  1. Типологічний підхідоб’єднує концепції різних філософів і релігієзнавців, що розглядали питання класифікації основних різновидів релігії. Звичайно, на цих типологізаціях значною мірою позначилася сфера наукових інтересів і уподобань їхніх авторів. Наприклад, М. Мюллер поділяв усі релігії за етно-географічним показником на релігії семітських, арійських і туранських народів. Сучасний західний філософ-неофрейдист і психолог Е. Фромм виокремлював лише авторитарні та гуманістичні релігії. Марксистське релігієзнавство дало класифікацію релігії за соціальною ознакою: релігії докласового (первісного) суспільства та релігії класового суспільства. Сучасні українські релігієзнавці ставлять питання про три історичних типи релігії: чуттєво-надчуттєвий (ранні первісні вірування, де природне й надприродне злиті воєдино, наприклад, фетишизм — віра у надприродні властивості матеріальних предметів); демоністичний — віра в духів, що заселяють навколишній світ, теїстичний (віра в богів).

Зразком нової версії еволюції релігії є теорія, розроблена американським соціологом Р. Белла. Він виділив п’ять головних етапів.Перший етап — «примітивна релігія», де природне не відокремлено від сакрального, тому об’єктами поклоніння можуть бути каміння, рослини, тварини, гори, річки, зірки, Сонце, Місяць тощо.Другий етап — це «архаїчна релігія», яка відзначається більшою диференціацією та систематизацією релігійної свідомості й культу (це проявляється, зокрема, у появі осіб, наділених функціями служителів культу). Натретьому етапі, представленому «історичними релігіями» (іудаїзм, християнство, іслам), сфера природного і надприродного остаточно розрізняються. Відповідно формуються особливі посередницькі інституції між ними — священицька верства й ієрархізована релігійна організація.Четвертий етап — «ранньо-сучасна релігія», прикладом є один з напрямів християнства — протестантизм, характеризується подальшою диференціацією релігійних організацій. Їхня множинність стає передвісницею сучасного, тобтоп’ятого етапу, який відзначається релігійним плюралізмом. Релігійність, конкретні прояви релігії у свідомості і діяльності віруючих людей, дедалі більше індивідуалізує вибір релігійних символів і стає швидше добровільним актом.

У вітчизняному релігієзнавстві велику увагу приділяють язичництву давніх слов’ян, особливостях християнства у Київській Русі, долі неправославних віросповідань в різні періоди української історії.

Питання для самоперевірки до другої теми

Назвіть  характерні  риси  ранніх  та  пізніх  національних  релігій.

Яка різниця між політеїзмом і монотеїзмом?

Дайте  коротку  характеристику  релігійним  системам  стародавніх  Єгипту,  Месопотамії,  Індії,  Греції,  Риму.

Розкрийте  специфіку  іудаїзму  як  національної  релігії  євреїв.

Особливості  індуїзму,  конфуціанства,  даосизму,  зороастризму.

В чому полягає історична еволюція релігії?

В історії релігії  охарактеризуйте основні підходи дослідження релігій.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

  1. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство. Підручник. – К., 1998.
  2. Кислюк К. В., Кучер О.Н. Религиоведение. – Харьков, 2002.
  3. Кислюк К. В., Кучер О. М. Релігієзнавство: Навч. посібник для студентів вузів. – Κ., 2004.
  4. Лубський В.І. Релігієзнавство: Підручник. – К., 1997.
  5. Лубський В.І., Теремко В.І., Лубська М.В. Релігієзнавство. – К., 2002.
  6. Основы религиоведения / Под ред. И.Н. Яблокова. – М., 2001.
  7. Подольська Є.А. Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, етика, естетика, релігієзнавство. – К., 2006.
  8. Радугин А.А. Введение в религиоведение. – М.,1997.
  9. Релігієзнавство. Навч. посібник / За ред. С.А. Бублика. – 2 вид. – К., 1999.
  10. Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – М., 1986.
  11. Титов В.Д. Релігієзнавство. – Харків, 2004.
  12. Черній А.М. Релігієзнавство. – К., 2005.

ЗМІСТ

Навчальне видання

Шаталович Інна Василівна

  Байрак Людмила Юхимівна

ІСТОРИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ РЕЛІГІЇ

Навчальний посібник

Тем. план 2013, поз.288

Підписано до друку 10.06.2013. Формат 60х84 1/16.  Папір друк.  Друк плоский.

 Облік.-вид. арк.3,47 . Умов. друк. арк. 3,42. Тираж 100 пр. Замовлення

Національна металургійна академія України

49600, м. Дніпропетровськ-5, пр. Гагаріна,4

_______________________________

Редакційно-видавничий відділ НМетАУ




Возможно эти работы будут Вам интересны.

1. Форми грошей та їх еволюція

2. ЕВОЛЮЦІЯ МОНЕТАРИЗМУ В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ ХХ СТ. – НА ПОЧАТКУ ХХІ СТ.

3. Еволюція, поняття та особливості податкової системи України